Олимпийские договоренности Путина и Си Цзиньпина: быть ли российско-китайскому альянсу

Антиамериканський блок

Володимир Путін через допінговий скандал з російськими спортсменами 2014 року не мав права відвідувати зимову Олімпіаду-2022, але китайський генсек особисто запросив колегу, обійшовши заборону. Таким чином лідер РФ став найбільш зірковим гостем Китаю, враховуючи, що західні лідери оголосили бойкот Олімпійським іграм у Пекіні.

А втім, головною ціллю зустрічі лідерів було узгодження китайсько-російських позицій на тлі їхньої стратегічної конфронтації з Америкою. Росія перебуває в жорсткій боротьбі зі США з 2014 року в Європі, а Пекін конкурує з Вашингтоном в економічно-технологічній царині, а також протистоїть геополітично у Східній Азії. Тому Путін і Сі домовились об’єднати зусилля проти Сполучених Штатів, дійшовши принципової згоди в найважливіших питаннях світового розвитку та двосторонніх відносин. Москва та Пекін фактично затвердили російсько-китайський альянс. Його основою стали:

• однакове бачення країнами питань державного суверенітету, національної безпеки і можливості проводити незалежну від США зовнішню політику;
• бажання реалізувати багатополярний світ, а потім посилювати вплив у сферах власних інтересів;
• спільна підтримка безпеки в Центральній Азії та Тихоокеанському регіоні, де КНР і РФ протистоятимуть США та їхнім союзникам;
• зовнішньополітична координація щодо різних міжнародних проблем: взаємодії країн БРІКС, російсько-української війни, Тайваню, Афганістану, Північної Кореї. Спільна підтримка в ООН;
• подальше поглиблення економічної співпраці;
• продовження військового та військово-технічного співробітництва.

Кожен пункт домовленостей буквально змінює чинні правила міжнародних відносин і вводить світ у нову нормальність.

По-перше, КНР і РФ торпедують основні західні цінності: демократію, права людини, свободи. Вони створюють ідеологічно альтернативну систему, вважаючи, що демократія є загальнолюдським надбанням і що її суть може трактуватися по-різному. Тому режими в Москві та Пекіні, як там зауважують, мають право на існування. Фактично Китай і Росія забирають у США монополію на правильне трактування цінностей і легітимізують свої політичні уклади.

Себто вони декларують заборону Заходу втручатися у їхні внутрішні справи з метою демократизації. Права людини Москва та Пекін трактують як хочуть, а їхні суспільства розвиваються згідно з національною специфікою. Так само Китай і Росія акцентують: безпека інших країн не може бути досягнута за їхній рахунок. Таким чином вони кидають прямий виклик спробам США створити регіональні альянси зі стримування РФ і КНР. Ба більше, відкривають для себе можливість силового розширення кордонів.

По-друге, Росія та Китай намагаються вибити США з позицій світового лідера – ввести глобальну багатополярність. Вони звинувачують Вашингтон у гегемонії та воліють посилення свого впливу на периферії. РФ і КНР хочуть формувати з іншими державами «відносини нового типу»; однією з основ котрих стане китайська ідея «суспільства єдиної долі людства» – концепція спільних зусиль усіх країн щодо подолання глобальних проблем, де Китай буде основним гравцем. По суті, Пекін заявляє про право стати новим монополістом на глобальний порядок.

По-третє, новий імпульс отримує ШОС (Шанхайська організація співробітництва). Під контролем КНР і РФ організація має стати фундаментом регіональної безпеки в Євразії. Москва відповідатиме за військову стабільність, а Пекін – за економічну. ШОС співпрацюватиме з ОДКБ, зокрема в питанні стабілізації Афганістану. У Східній Азії російсько-китайський союз протистоятиме американським альянсам AUKUS (США, Австралія, Великобританія) і QUAD (США, Японія, Австралія, Індія). Активізується робота Москви та Пекіна з АСЕАН (об’єднання країн Південно-Східної Азії), де за останні роки значно послабилися позиції Сполучених Штатів.

По-четверте, РФ і КНР синхронізували свої позиції в зовнішньополітичних претензіях. Гравці закликали США відмовитися від планів розмістити ракети середньої та далекої дальності у Європі та азійсько-тихоокеанському регіоні (АТР). Москва визнає принцип одного Китаю – бажання Пекіна приєднати Тайвань. Китай підтримує Росію у претензіях до Заходу стосовно нерозширення НАТО на схід.

Окрім того, голова МЗС КНР Ван І повторив російську позицію, сказавши, що для завершення війни на Донбасі Україна має виконати Мінські домовленості.

По-п’яте, поглибиться співпраця між Євразійським економічним союзом і китайською ініціативою «Один пояс, один шлях». Країни разом розвиватимуть Арктику. Ба більше, генсек Сі Цзіньпін поставив завдання збільшити товарообіг між країнами до $250 млрд. Це відбудеться за рахунок збільшення імпорту російських енергоносіїв і аграрної продукції. Були підписані нові контакти на постачання: 1) газу – далекосхідним маршрутом «Сила Сибіру – 3» – додаткові 10 млрд м³ на рік із родовищ острова Сахалін; 2) нафти – корпорація «Роснафта» надасть китайській CNPC 100 млн тонн нафти за $80 млрд до 31 грудня 2033 року по $109 за барель. Також Китай дозволив експорт російської пшениці та ячменю.

Відверто скажемо: в ситуативному російсько-китайському блоці Москва є молодшим партнером, а Пекін – старшим. КНР є економічною наддержавою, а РФ – просто великою країною з ядерною зброєю. Однак Пекін свідомо підтримує показову рівність – зараз йому необхідні гарні відносини з Москвою. Росія принципово не прийме публічного лідерства іншої держави над собою. У протистоянні зі США Росія потрібна Китаю як військовий партнер і американський ворог у Європі.

Що більше ресурсів Вашингтон витрачатиме на боротьбу з Росією, то менше він інвестуватиме в стримування Китаю.

Формула сьогоднішньої співпраці РФ і КНР: «За жодних обставин не будемо один проти одного, але не обов’язково будемо завжди разом». Це цілком прагматичні відносини. Тим паче, зараз головними торговельними партнерами КНР є саме ЄС і США. Китай публічно не підтримав анексію Криму та ретельно виконує санкційні вимоги Заходу щодо російських компаній.

Тож розглянемо – як поводитимуть себе країни, якщо одна з них розпочне збройний конфлікт.

Україна та Тайвань

Для початку: багато вітчизняних ЗМІ намагаються провести паралелі між російсько-українською війною та протистоянням КНР і Тайваню. Але це некоректно. Існує значна структурна різниця між країнами.

Перше: попри те, що чимало тайванців виступають за оголошення незалежності, все ж більшість жителів острова прагнуть зберегти нейтралітет – певну автономність від Китаю. Нинішні тайванці ще не визначилися зі своїм майбутнім, на відміну від українців, багато хто з них ідентифікує себе як китайців. Українці та росіяни – різні народи, які восьмий рік перебувають у стані війни.

Друге: тайванський бізнес довіряє фінансовій системі КНР, проводячи платежі через китайські банки в результаті операційної діяльності. Між КНР і Тайванем значна економічна інтеграція. Важко собі уявити, щоб українські компанії зараз масово користувалися послугами Сбербанку чи ВТБ.

Третє: Тайвань унікальний через свою багатомільярдну індустрію напівпровідників. Отримання ключових технологій виробництва високотехнологічної продукції у короткостроковій перспективі важливе Китаю через технологічну конкуренцію з Америкою. Україна, навпаки, потрібна Росії з геополітичного чи історичного погляду, а не економічного.

Тобто в разі китайської спроби приєднати Тайвань чи подальшої військової агресії Росії проти України результати будуть різними. Хоча в обох випадках і РФ, і КНР опиняться під жорсткими міжнародними санкціями; причому не факт, що вони зможуть допомогти одне одному оговтатися від економічних покарань Заходу. Сьогодні потенційні фінансові втрати втримують Пекін і Москву від подальшої ескалації. Ба більше, Вашингтон надіслав Пекіну прозорий сигнал: якщо відбудеться вторгнення Росії до України, проти Китаю також будуть застосовані обмежувальні заходи.

Саме тому Китай, якщо говорити про прагматичний підхід, найвірогідніше, не буде підбурювати Росію до збройного конфлікту з Україною – інакше він також підпаде під західні санкції через економічну кооперацію й допомогу Москві. А втім, стратегічно Пекіну було б вигідно ще ближче прив’язати РФ до себе – однак ціна може виявитися надто високою.

Аналогічно, якщо Китай піде на возз’єднання з Тайванем і зіткнеться з міжнародним спротивом, Москва просто буде спостерігати. Зважаючи на сьогоднішні реалії, ще раз акцентуємо: ані Росії, ані Китаю не буде вигідною війна в Україні чи на Тайвані через економічні втрати. Наразі стабільність РФ і КНР критично залежить від співпраці з Заходом. Але, і це теж очевидно, авторитарні лідери не завжди ухвалюють рішення, базуючись на логічних викладках.

Український погляд

Києву потрібно спокійно прийняти той факт, що відбулося російсько-китайське зближення. Якщо ми будемо успішно боротися з російською агресією та не виконуватимемо небезпечні для нас Мінські домовленості, це не вплине на наші відносини з Китаєм.

Ба більше, ми можемо спробувати стати «європейською Південною Кореєю» – на тлі розриву глобальних ланцюжків постачань запропонувати себе як виробничий майданчик для західних корпорацій.

Хоча Китай підтримує Північну Корею – свого фактичного сателіта та однозначного ворога для Сеула, Південна Корея розвиває зв’язки з Пекіном і активно просуває економічне співробітництво, вигідне насамперед самим корейцям.

Схід потребує тонкого, стратегічного та виваженого підходу. Без емоцій. Корейська модель розвитку відносин з Китаєм може стати прикладом для нас, адже сьогодні на україно-китайському дипломатичному треку повний провал:

• немає українського посла в КНР;
• потужностей посольства не вистачає;
• останній посол, Сергій Камишев, упродовж цілого року після початку відрядження не потрапив на прийом до Сі Цзіньпіна;
• загалом немає українського ґрунтовного стратегічного бачення щодо Китаю. Визначення КНР просто як «торговельний партнер» є недостатнім;
• вітчизняне китаєзнавство перебуває в занепаді через відсутність державного та суспільного попиту на якісну експертизу щодо Китаю.

Цю несприятливу для нас ситуацію на азійському треку маємо виправляти.

Петро Шевченко, Аналітик, аспірант Цзиліньського університету

Источник