Викриття журналіста німецького видання Der Spiegel Клааса Релотіуса, що роками фальшував матеріали для своїх статей, стало справжнім шоком та гостро поставило питання щодо наявності дієвих інструментів контролю за дезінформацією в середині медіа-спільноти.
У справі Релотіуса вражає не лише те, що він спромігся роками дурити своїх читачів та колег, але й те, що поширюючи брехню та вигадки, він зробив блискучу кар’єру та досяг високого визнання в професії. Лауреат премії Європейської преси в 2017 році, премії CNN – в 2014 році, премії Німецький репортер в 2013, 2015, 2016, 2018 роках Клаас Релотіус визнав, що фейками було щонайменше 14 його репортажів, частина з яких також були номіновані та отримали журналістські премії.
Прикметно, що навіть після викриття Релотіуса редакція Der Spiegel якийсь час підтримувала його, заявляючи, що жуналіст став жертвою наклепу, і лише після появи неспростовних доказів була змушена визнати факт обману. В грудні 2018 року Релотуіс був звільнений з Der Spiegel та позбавлений своїх багаточисельних журналістських нагород.
Скандал набув геополітичного забарвлення після того, як посол США в ФРН Річард Гренелл в своєму відкритому листі звинуватив Der Spiegel в “анти-американізмі” та фактичній підтримці Релотіуса в вигадуванні негативних історій про США, які становили суттєву частину його репортажів. Гренелл також закликав провести незалежне розслідування порушення журналістських стандартів редакцією Der Spiegel, яка не проводила жодної перевірки фактів, що викладались в матеріалах Релотіуса та інших журналістів. Головний редактор журналу у своїй відповіді визнав порушення стандартів, проте заперечив наявність у редакції будь-якої антиамериканської упередженості.
Варто відзначити, що в історії Der Spiegel вже були колись гучні, а сьогодні вже призабуті політичні скандали. На початку 60-х років журнал опублікував серію розслідувань журналіста Конрада Ахлерса, в яких гостро критикувався, звинувачувався в непрофесіоналізмі та корупції тодішній міністр оборони ФРН Франц Йозеф Штраус, що також був головою Християнсько-соціального союзу — ключової німецької правоцентристської партії. Піком протистояння стало оприлюднення журналом в жовтні 1962 року документів Міноборони, відповідно до яких ФРН нібито була неготова до радянської агресії. Наслідками скандалу, що став відомим як Spiegel-Affäre, стало переформатування парламентської коаліції та відставка Штрауса.
Відповідно до свідчень офіцера зовнішньої розвідки КДБ Іллі Джирквелова, що втік на Захід, конфлікт між Штраусом та Der Spiegel був частиною радянської спеціальної операції, метою якої була дискредитація Штрауса, котрий мав високі шанси стати наступним канцлером ФРН. Достеменно невідомо про наявність будь-яких формальних стосунків між Конрадом Ахлерсом та радянськими спецслужбами, проте він очевидно мав власну політичну зацікавленість в скандалі, оскільки був активістом опозиційної Соціал-демократичної партії. Після приходу до влади соціал-демократів він спочатку очолив прес-службу канцлера Віллі Брандта, а потім став Державним секретарем преси та інформації.
Ситуація з Der Spiegel не була винятковою. СРСР послідовно шукав можливості пенетрувати західні ЗМІ, які були гостро необхідні для проведення ефективних операцій впливу, так званих “активних заходів”. В КГБ був також спеціальний відділ, що займався вербуванням та інфільтрацією власних агентів до ЗМІ, створеними на Заході російськими та радянськими іммігрантами. Проте головним пріоритетом радянських спецслужб, відповідно до слів екс-керівника зовнішньої розвідки КДБ генерала Олега Калугіна, була інфільтрація власної агентури до американського Радіо “Свобода”.
Кількість лише викритих радянських агентів серед журналістів Радіо “Свобода” свідчить про промислові масштаби цієї інфільтрації. Найбільш успішним з розкритих був агент КГБ Олег Туманов, що до 1986 році працював головним редактором Російської служби Радіо “Свобода” і мав безпосередній вплив не лише на редакційну, але й на кадрову політику служби. Впродовж восьми років він відповідав за призначення кожного співробітника Російської служби радіо. На радянські спецслужби також працювала його дружина Ольга Туманова, колишня журналістка британського BBC, що пізніше стала викладачем російської мови в американській розвідшколі в Європі.
Прикметно, що Олег Туманов, як і інший радянський агент Юрій Марін, що також був співробітником Радіо “Свобода” не були викриті американською контрозвідкою, а про їхнє співротництво з КГБ стало відомо лише після їхньої втечі до СРСР.
Для інфільтрації інших підрозділів Радіо “Свобода” активно використовувались співробітники спецслужб інших країн-членів Варшавського блоку. Серед відомих радянських агентів на радіо можна особливо відзначити Анджея Чеховича, Павела Менаржика та Хрістана Хрістова, що працювали відповідно на радянську розвідку Польщі, Чехословаччини та Болгарії. Після повернення до країн Радянського блоку їхні свідчення про шпигунську та маніпулятивну природу діяльності Радіо “Свобода” стали основою широкої міжнародної кампанії по дискредитації радіо.
Попри популярну в 90-х роках думку, що з розвалом СРСР практика засилання та використання агентури на радіо “Свобода” та в інших західних ЗМІ завершилась, російські спецслужби не лише не відкликали вже наявну агентуру, але з високою ймовірністю продовжували нарощувати там власні спроможності. Цьому також сприяло зменшення уваги західних контррозвідок, що і в роки Холодної війни, як ми бачимо, були не надто успішними у виявленні радянської агентури у власних медіа.
На користь цієї позиції свідчить достатньо регулярні скандали, пов’язані з раптовою зміною цінностей журналістами західних медіа в колишніх радянських країнах. До прикладу, екс-керівник Київського бюро Радіо “Свобода” Ганна Герман, що після довгих років роботи в демократичних західних ЗМІ, неочікувано в 2004-му році за кілька місяців до президентських виборів приєдналась до команди авторитарного проросійського політика Віктора Януковича, де швидко стала одним з лідерів. До цього така ж трансформація відбулась з іншим керівником Радіо “Свобода” Володимиром Малинковичем.
Серед свіжих прикладів варто згадати російського журналіста Андрія Бабіцького. Андрій працював з Радіо “Свобода” з 1989 року, а з 2009 року став редактором “Ехо Каказу”(російськомовного проекту Радіо “Свобода”, що транслювався в Грузії). “Ехо Кавказу” практично одразу стало об’єктом гострої критики за використання російських наративів в оцінці грузинсько-осетинського та грузино-абхазського конфліктів, а також російської агресії проти Грузії в 2008 році. Попри це Андрій Бабіцький продовжував працювати та був звільнений з Радіо “Свобода” лише в 2014 році після публічної ним підтримки російської агресії проти України. Після звільнення Бабіцький допомагав створювати телеканал на території окупованого Росією Донбасу, а потім розпочав працювати на відомому російському пропагандистському каналі LIFE.
Звичайно, можна вважати збігом обставин як ці випадки, так і історію з Клаасом Релотіусом. Проте в умовах гібридної війни, де для формування громадської думки та якісного втручання в вибори Росії надзвичайно необхідні авторитетні та респектабельні західні ЗМІ, важливістю інфільтрації таких ЗМІ, вербуванням журналістів, редакторів та видавців не можна нехтувати. Головним питанням сьогодні має стати не питання порушення Релотіусом журналістських стандартів, а питання його мотивації їх порушувати, а також мотивації членів жюрі різноманітних журналістських премій так високо оцінювати його “фейк сторіз”. Звичайно, до жюрі таких премій, як правило, входять шановані та визнані журналісти. Проте саме таким до викриття був і сам Релотіус.
Олександр Данилюк, керівник Центру оборонних реформ
Только главные новости в нашем Telegram, Facebook и GoogleNews!
Tweet