Гібридні атаки Кремля на світовому ринку озброєнь

З метою привернути увагу аудиторії до проблематики протидії гібридним загрозам з боку РФ у галузях виробництва та торгівлі озброєнням та військовою технікою, Guildhall публікує огляд активних заходів (active measures) в сферах ВПК та ВТС останніх років. В цьому матеріалі ми спробували описати інструментарій та методи, які застосовуються для проведення активних заходів, та проаналізувати цілі та наслідкі гібридних операцій на прикладах міжнародних та українських кейсів.

Боротьба за ринки та «зовнішній протекціонізм»

Цей сюжет достатньо яскраво ілюструє загальну геополітичну аксіому – закріплення власного впливу в світі неможливе без активного просування товарів національного виробництва. США «експортують демократію», Росія немислима без торгівлі енергоресурсами, Китай взагалі обрав курс на масштабну торгово-економічну експансію. Проте кожен з ключових гравців (і «андердогів» на зразок України) розуміє, що найвагомішим інструментом фіксації своєї суб’єктності в світі є здатність озброювати інші держави. Тріада «зброя – гроші – могутність» панує ще з давніх часів. До її реалізації експортери озброєння підходять по-різному, часто не обмежуючись прозорим укладанням контрактів, граючи на межі фолу чи й взагалі виходячи за рамки правового поля та принципів чесної конкуренції.За підсумками свого візиту до Саудівської Аравії у травні 2017 року президент США Д. Трамп досягнув домовленостей щодо поставки їй озброєнь та військової техніки на суму 109,7 млрд дол. У США контракт назвали найбільшим одноразовим продажем зброї (Ер-Ріяд замовив 150 вертольотів Black Hawk, танки, артилерійські установки, бронетехніку, кораблі берегової оборони, протиракетні комплекси тощо) в історії країни.


Президент США Дональд Трамп і король Саудовської Аравії Салман ібн Абдул-Азіз Аль Сауд в Ер-Ріяді, 20 травня 2017

Саме королівство розцінює це як можливість посилити свої позиції в регіоні, спираючись на протидію тероризму, Вашингтон – як спосіб зниження навантаження на США щодо здійснення аналогічних операцій. Крім того, угода фактично перейшла дорогу планам Росії, чиї інтереси на Близькому Сході артикульовані не слабше американських, але пропозиція Ер-Ріяду куди скромніша. Закономірно російські ЗМІ та експерти називають продаж технологічної зброї (наприклад, комплексів ТHAAD) солдатам, які не здатні її опанувати, «завуальованим хабарем» і продовженням традиційної арабської практики «рестайлінгу нафтодоларів»: насправді Саудівська Аравія купує в американців не зброю, а гарантії безпеки та лояльність. Окремою сюжетною лінією пройшла критика боєздатності саудитської армії, котру в Ємені добряче скубають повстанці, незважаючи на її оснащеність передовими зразками озброєння і техніки. Тим не менше, сама Росія дуже зацікавлена в продажу Саудівській Аравії ракетних комплексів С-400 і зовсім не переймається технологічною підкованістю тамтешніх спеціалістів.

У липні 2016 року Марокко отримало перші 3 із 222 танків M1A1 «Abrams», передбачених для постачання за рахунок американської військової допомоги. Власне, 18 червня 2012 року агентство Міністерства оборони США з військової співпраці (Defense Security Cooperation Agency) в рамках програми передачі за кордон надлишкового озброєння та військової техніки Excess Defense Article (EDА) розповсюдило прес-реліз про поставку Марокко двох сотень танків М1А1 Abrams в конфігурації М1А1 Special Armor (SA) на загальну суму в понад 1 млрд. дол. Одночасно задоволено прохання Мароко про постачання комплектуючих частин, матеріально-технічне забезпечення, навчання персоналу і підготовку обладнання. DSCA зазначає, що пакет удосконалень для танків M1A1 сприятиме модернізації танкових частин Марокко, розширенню його можливостей для ведення боротьби з поточними і майбутніми загрозами. Ці танки будуть сприяти оновленню військового потенціалу Марокко, а також підтримці подальшої співпраці з США та іншими союзниками. Зокрема, інтервенція в Ірак у 2003 р. і «арабська весна» продемонстрували важливість захисту бронетехніку в умовах міської герильї, тому на танки встановлюється комплект додаткового захисту та оновлюються системи, які впливають на ведення бою в межах міської забудови (майже легендарний комплект TUSK – Tank Urban Survivability Kit).

М1А1 Special Armor «Abrams» на церемонії прийняття на озброєння марокканською армією

Російські ЗМІ зустріли інформацію шквалом критики та висловлювали сумнів у реалістичності таких поставок. Тим не менше, за даними DefenseBlog станом на серпень 2018 р. Рабат отримав принаймні 127 машин.

Експорт американських «Абрамсів» Австралії, Єгипту, Кувейту, Саудівської Аравії (останні дві країни підписали нові контракти у 2017 і 2016 роках відповідно) розглядається в сюжетах російських ЗМІ та коментарях експертів у неприховано негативній, навіть зневажливій тональності. Проте навіть вона не здатна приховати захоплення, яке викликає в Росії здатність постачати настільки серйозну техніку за перед цим видані цільові кредити: спочатку США надають умовному Єгипту кредит на закупівлю танків, а потім привозять їх за ці ж кошти.

Згадка про «Абрамс» не випадкова – він вважається мало не маскотом усієї американської «воєнщини», але далеко не єдиною зброєю, яка фіксує домінанту інтересів Вашингтона у світі. Тим більше, він не є проявом бездумного спонсорства, як це намагаються довести російські есперти на численних мілітарі-порталах. Безоплатна військова допомога США у формі кредиту або гранту дає змогу країнам-союзникам купувати американські боєприпаси, наземні транспортні засоби, літаки і військово-морські судна. Вона надається партнерам в рамках програми закордонного військового фінансування (Foreign Military Financing, FMF) і курується Державним департаментом і Пентагоном. За оцінками Wall Street Journal, щорічно обходиться Сполученим Штатам в 6 млрд. дол. Основні бенефіціари програми – Ізраїль, Єгипет, Йорданія і Пакистан. Згідно з офіційним повідомленням DSCA, обсяг укладених у 2016 році угод за лінією іноземних військових продажів (Foreign Military Sales) склав 33,6 млрд дол., в т.ч. тільки 2,9 млрд дол. за лінією прямого фінансування іноземних армій у вигляді військової допомоги FMF. У 2017 р. вона зросла до 6,04 млрд. дол. при загальних продажах на 41,93 млрд. дол.

У Москві продаж американського озброєння за кошти американського ж бюджету називають «хитрим планом», бо за іншими схемами воно не користувалося б попитом. Відповідно, «Abrams» давно став для росіян застарілим «сараєм», який не годиться й порівнювати з «Арматою», але це не розмиває головної ідеї: навіть безоплатна військова допомога відповідає національним інтересам США.

І це прекрасно розуміють у Москві, намагаючись не відставати в дзеркальних ініціативах. 2 жовтня міністр оборони Росії С. Шойгу доповів президенту Путіну про відправку до Сирії зенітно-ракетних комплексів С-300 (загалом 49 одиниць техніки). Навчання сирійських військових з експлуатації ЗРК уже розпочалися і мають закінчитись до кінця року, хоча формування єдиної системи ППО в Сирії, яка об’єднає російські системи в Сирії в одну мережу з сирійськими, повинні завершитись до 20 жовтня. Росія прийняла рішення про передачу С-300 після того, як 17 вересня сирійські ППО збили російський Іл-20, намагаючись відбити атаку ізраїльської авіації на Латакію.

ЗРК С-300

З одного боку, рішення виглядає логічним і цілком може бути обґрунтоване офіційним поясненням про необхідність захисту російських військовослужбовців. Проте, 4 пускових установки недостатньо для створення повноцінної «парасольки» протиповітряної оборони над Сирією, тим більше, вони самі стають потенційною мішенню для атаки. За словами прем’єр-міністра Ізраїлю, передача настільки ефективних систем «безвідповідальним гравцям» тільки ускладнить непросту ситуацію і здатне спричинити ескалацію напруженості в регіоні. У підсумку виконання місії з «захисту національних інтересів» опиняється під загрозою, оскільки явна допомога Сирії і приховане постачання зброї «Л/ДНР» не може стояти в одному ряду з американською FMF через неочевидність дивідендів.

Крім того, намагаючись забезпечити протекцію для продукції власного ВПК Росія не відмовляється від поступок на інших ділянках. На тлі втрати можливості отримувати західне обладнання та технології в належних обсягах внаслідок санкцій та недостатності власних резервів Москві довелося шукати альтернативний зовнішній ринок. Знизити проблему дефіциту комплектуючих дозволила переорієнтація на Китай: загальний обсяг двосторонньої торгівлі за підсумками 2017 року склав 84 млрд. дол., а китайський експорт до Росії виріс до 42,9 млрд. дол. За даними Московського Центру Карнегі, китайський ВПК все менше залежить від неліцензійного копіювання чужої техніки і все більше покладається на власні розробки. Крім того, військово-технічне співробітництво не має помітного значення в торгівлі двох країн (не більше 5% товарообігу), зате відіграє важливу політичну роль, забезпечуючи «глибину російсько-китайського партнерства». Тому Росія постачає в Піднебесну найкраще з того, що має; міністр оборони РФ Сергій Шойгу називає КНР «стратегічним партнером Росії»; і це проявляється навіть у повністю цивільних сферах, на зразок реалізації у прикордонних з Китаєм російських регіонах господарських проектів Пекіну попри активні протести місцевого населення.

Аналогічне бажання будь-що втримати клієнта Росія демонструє і в Латинській Америці. З 2005 р. (при Уго Чавесі) Росія уклала 12 контрактів на постачання у Венесуелу бронетанкової техніки, ракетно-артилерійського озброєння, засобів ППО та іншого військового майна на загальну суму близько 11 млрд. дол., які були виконані до грудня 2017 р. Натомість при Ніколасі Мадуро підписано тільки одну угоду, оскільки країна не має достатньо фінансових ресурсів для закупівлі нового озброєння. У серпні 2017 р. керівники «Роснефти» навперейми заявляли про нарощення співробітництва з Венесуелою, для доказу чого корпорація надала державній нафтовій компанії Венесуели Petroleos de Venezuela SA (PdVSA) 6 млрд. дол. передплати за контрактами. Одна рентоорієнтована країна купує нафту в іншої, називаючи настільки сумнівну операцію економічно обґрунтованою. Росії ж надто хочеться мати плацдарм у Латинській Америці, щоб зважати на його реальну цінність та вартість такої геополітики для федерального бюджету.

В умовах тиску, спричиненого міжнародними та національними санціями, Росія активно намагається підтримувати реноме надійного партнера, котрий виконує свої зобов’язання незважаючи на несприятливу кон’юнктуру. З цього ракурсу експорт зброї  та військової техніки позиціонується як сильна сторона російського ВПК і промисловості країни загалом. Друге місце Росії у рейтингу експортерів зброї тільки посилює це враження – майже чверть світових потреб у продукції воєнного призначення покривається російськими виробниками. За словами помічника президента РФ Володимира Кожина «всі хочуть мати найкраще, сучасне та ефективне озброєння», тому багато російських партнерів продовжують курс на співпрацю з Росією в галузі ВТС всупереч «неприхованому масованому та цинічному тиску». Достовірність подібних заяв не піддається верифікації і такий стан справ вигідний Росії, оскільки доводить внутрішньому обивателю важливість російської оборонки для світу.

Тим часом, з квітня 2018 року в Росію перестали надходити платежі по більшості збройових контрактів з Індією і це доводить, що реалізація російського озброєння відбувається не тими темпами і не в тих формах, як би цього бажав Кремль. Одним з найголовніших експортних контрактів 2017 року називається підписання 10 серпня угоди з Індонезією щодо придбання нею 11 багатофункціональних винищувачів Су-35 вартістю 1,14 млрд. дол. Половину цієї суми Індонезія збиралася покрити поставками своєї продукції (пальмового масла, кави, какао, чаю тощо), а якусь частину мав покрити кредит від неназваного комерційного банку. 4 жовтня 2018 р. стало відомо, що під впливом закону  CAATSA Індонезія вирішила відкласти покупку, оскільки США не дали Індонезії гарантій не застосовувати щодо неї обмежувальні заходи через співпрацю з Росією.

“Винищувачі в обмін на пальмову олію”, ілюстрація з соцмереж

Постачання Росією зброї в кредит чи в обмін на щось застосовується до багатьох держав (Вірменії, Іраку, В’єтнаму, Таїланду тощо), але є не єдиною характеристикою російського ВТС, що робить його привабливішим за західних конкурентів. Власне, значної привабливості продукції російського ВПК додає гнучка програма лояльності. Крім згоди на оплату обіцянками, Росія може запропонувати оптимальне поєднання ціни та якості й технічну підтримку з обслуговуванням уже проданої зброї і техніки, а ще не ставить жорстких політичних та ідеологічних обмежень.

Окремо варто згадати контракт на продаж Туреччині ЗРК С-400 «Тріумф» за 2,5 млрд. дол. Глава держкорпорації «Ростех» Сергій Чемезов називає цю угоду знаковою: вперше країна НАТО придбала російську систему протиповітряної оборони. Щоправда, умови виконання знову не такі вже бездоганні: 45% Туреччина виплачує авансом, а решта буде профінансована російським експортним кредитом на 4 роки. Спочатку поставка була призначена на 2020 рік, але терміни можуть бути «безпрецедентно» зміщені до липня 2019, якщо буде відповідне прохання Туреччини. Якщо С-400 почав передаватися Китаю у грудні 2017 р., а контракт з Туреччиною Путін взагалі назвав найбільшим пріоритетом у сфері ВТС, то інтерес інших потенційних замовників (Саудівська Аравія, Алжир, Марокко, Ірак) не має надійних підтверджень і може бути варіацією вірусної реклами.

Корупційні та антикорупційні механізми перехоплення контрактів

Найбільшою популярністю у зарубіжних покупців користуються товари, в розробці яких Росія традиційно сильна (засоби протиповітряної оборони, артилерійські системи, танки і бойова авіація) і які активно застосовувала в Сирії протягом останніх трьох років. Проте, сирійський прецедент в цьому випадку зовсім не показовий – поява там російського озброєння стала наслідком не двосторонніх контрактів за живі гроші, а ініціативного рішення Кремля, який шукав способу закріпити свої позиції на Близькому Сході на противагу наростаючому впливу США і Туреччини. Можливості посилення російського становища в регіоні поза межами Сирії порівняно вузькі, а їх застосування неможливе без неприхованого лобізму.

Зокрема, візит прем’єр-міністра Лівану Саада аль-Харірі в Москву в листопаді 2017 р. позиціонувався як серйозний крок назустріч поглибленню військово-технічної співпраці з Росією. Очікувалося, що буде підписано угоду про постачання російської зброї (на суму 1 млрд. дол., яка буде виплачуватися протягом 15 років без відсотків) й відкриття повітряного простору Лівану для російської авіації, надано дозвіл на використання портів і авіабаз, обмін розвідувальною інформацією, навчання ліванських військовослужбовців російськими військовими і співробітництво в області боротьби з тероризмом. Проте відповідні домовленості залишилися теоретичним концептом через, за версією російських ЗМІ, вплив США і країн Заходу на ліванський уряд. Насправді, швидше за все, варто говорити про недопрацювання російських лобістів: головним апологетом російсько-ліванського зближення є президент Союзу Середземноморських конфедерацій підприємництва, почесний консул Росії в Лівані і голова лівансько-російської ділової ради Жак Сарраф. Крім того, найбільше в Лівані обурені затримкою підписання угод з Росією представники «Хезболли», які прямо говорять про потребу в російській зброї та «повітряній парасольці» (система ППО і військова авіація) в обмін на відкриття російських морських і авіаційних баз. Травневі парламентські вибори в Лівані завершились посиленням позиції «Хезболли», що в принципі може позначитись на укріпленні коаліції Лівану з Іраном та Росією, а можливі російські воєнні поставки перейдуть від політичної корупції та лобізму в категорію дійсної політики нового уряду.

Помічник президента Росії з військово-технічного співробітництва Володимир Кожин на початку 2018 р. хвалився, що військово-технічне співробітництво з Росією не втратило своєї привабливості навіть після запровадження міжнародних санкцій. Особливо для окремих країн-партнерів СРСР по колишньому Варшавському договору, які нині є членами НАТО (як Болгарія або Чехія) або концентруються переважно на військово-технічному співробітництві з Альянсом, не претендуючи на постійне членство (мають Індивідуальний план партнерства з НАТО – ІППН, як Сербія). Крім явної складової (контракти щодо вертолітної техніки з Чехією і Болгарією, постачання та сервісне обслуговування літаків МіГ-29 у Сербії), ВТС з цими країнами характеризується й певними корупційними схемами.

У жовтні 2014 року Федеральна служба з військово-технічного співробітництва (ФСВТС) Росії повідомила про виконання своїх зобов’язань і поставку в Афганістан 63 вертольотів Мі-17В5 за умовами угоди зі США, укладеної в 2011 р. Відповідний сюжет у російських ЗМІ подавався як констатація виключної надійності країни як торговельного партнера незважаючи на запровадження санкцій та призупинення ВТС з Росією. У 2016 р. 4 вертольоти підлягали ремонту, але обмеження стосовно Росії унеможливлювали укладання нових прямих контрактів. Відповідні домовленості було досягнуто через третю країну – Чеське державне підприємство «ЛОМ-Прага», підконтрольне Міноборони Чехії, в рамках замовлень, що розподіляються Агентством НАТО з технічного обслуговування і постачання (NSPA), отримало контракт на проведення ремонту афганських вертольотів. Оскільки ремонтні роботи, постачання запасних частин і комплектуючих до даних вертольотів здійснюються згідно з контрактними зобов’язаннями чеського підприємства з АТ «Рособоронекспорт», обов’язковим стало залучення розробника вертольота (АТ «МВЗ ім. М.Л. Міля»).

Окрім того, що відбулося явне порушення режиму санкцій, у Чехії розгорнувся скандал з приводу порушення Міністерством оборони процедури закупівлі – діючи в обхід ліцензійного управління Міністерства промисловості і торгівлі, оборонне відомство явно перевищило свої повноваження.

Мі-17В5 ВПС Афганістану

Російські ЗМІ трактували новину по-своєму – в їхній інтерпретації НАТО обирає «Рособоронекспорт» як головного виконавця тендеру, а чеському підприємству відводиться суто допоміжна роль зв’язкового. З такого ракурсу ситуація набуває іще й яскравих пропагандистських обрисів – мовляв, Альянс не здатен обійтись без послуг свого головного політичного супротивника, а санкції насправді тільки допомагають російському виробнику.

Ситуація чимось нагадує скандал 2013 р. – полковник ВПС США Норберт Вергез, відповідальний офіцер у підрозділі з ремонту і технічного супроводу неамериканських вертольотів, віддав контракт із капітального ремонту та модернізації вертольотів Мі-17 в Афганістані в субпідряд литовській компанії «Aviabaltika Aviation Ltd.», що належить російському міліонеру Юрієві Борисову. Розслідування виявило розтрату бюджетних коштів та інші корупційні правопорушення, що в 2016 р. коштували офіцеру військового звання, роботи та 5 років свободи (умовно). У підсумку США прийняли рішення відмовитись від використання вертольотів Міля, віддавши перевагу власним UH-60A Black Hawk. Аналогічним шляхом пішли чехи і словаки, які намагаються позбутися вертольотів російського виробництва через відсутність цивілізованого механізму підтримки льотної придатності продукції попри усі амбітні заяви АТ «Вертолёты России».

У березні 2018 в коментарі для журналу «Foreign policy» екс-радник Держдепартаменту і Міністерства оборони часів адміністрації Джорджа Буша-молодшого Крістофер Харрісон привернув увагу до головних спонсорів чеського президента М. Земана – «збройового барона» Ярослава Стрнада та словацького олігарха з російським корінням Олексія Бєляєва, пов’язаного з російським міліонером та дачним сусідом Путіна Володимиром Якуніним. Фірми Стрнада і Бєляєва засвітились у масовій скупці старих боєприпасів китайського походження на албанських військових складах, які могли реалізувати тільки на буремному Близькому Сході, Афганістані чи окремих африканських державах. Центр дослідження корупції та міжнародної злочинності вважає, що факт покупки боєприпасів свідчить про те, як легко і непомітно можна укладати великі угоди з продажу зброї в самому серці Європи.

Ярослав Стрнад і Олексій Бєляєв

Іншим суттєвим епізодом неофіційної активності Стрнада на ринку озброєння є постачання чеських гаубиць та ракетних систем залпового вогню Азербайджану у квітні 2018 р. Така торгівля суперечить політиці НАТО щодо торгівлі зброєю, але відповідає російській манері «розділяй і володарюй». Декларуючи підтримку Вірменії у конфлікті за Нагірний Карабах, Москва насправді не хоче перемоги якоїсь зі сторін – фаза замороженого чи в’яло протікаючого конфлікту більш корисна російським національним інтересам в регіоні.

Водночас, Росія не готова втратити Азербайджан як ринок, тому цілком закономірно використовує інструментарій інформаційних маніпуляцій, посилаючись на недобросовісну конкуренцію та брудну гру проти Росії з боку інших держав. Зокрема, з боку Білорусі, Азербайджан для якої є головним покупцем озброєнь. Так, у лютому 2018 року президент Лукашенко, виступаючи засіданні Ради безпеки Республіки Білорусь, висловив претензії до Росії стосовно блокування нею процесів переозброєння, військової модернізації та зміцнення військово-технічного співробітництва в ОДКБ. А вже в березні окремі білоруські ЗМІ оприлюднили дані про незадоволення Азербайджану щодо купівлі в Росії неякісного озброєння, проблем із боєприпасами до РСЗВ «Смерч» та кулеметів на БТР-82А, а також частої поломки вертольотів Мі-35. Крім того, в квітні російська газета «Коммерсант» повідомила про намір Білорусі приступити до виконання експортного контракту на продаж Азербайджану десяти РСЗВ «Полонез». Розробка цього комплексу стала реакцією Білорусі на відмову Росії підтримати її своїми ракетами (передусім, «Іскандерами»). У відповідь на можливий білорусько-азербайджанський контракт провладні російські ЗМІ та експерти називають «Полонез» копією китайського аналогу.

РСЗВ “Полонез”

При цьому поставка летальних видів зброї Азербайджану суперечить рекомендації ПАРЄ 1992 року щодо заклику до членів Ради Європи не постачати зброю в зону Карабаського конфлікту. Проте Росія має з Азербайджаном двосторонній договір про військово-технічне співробітництво, тому «рекомендації» ПАРЄ виконувати не збирається. Тим більше, давно зрозуміло, що в Росії встановлений фактичний примат національного законодавства перед нормами міжнародного права.

Традиційно об’єктивована Кремлем як стабільне поле для діяльності російських виробників зброї та військової техніки, Болгарія намагається балансувати між Москвою та Брюсселем, коригуючи пріоритети переозброєння власної армії на користь російських продавців або виробників країн НАТО залежно від потреби і поточної політичної ситуації. Болгарська оборонна промисловість спеціалізується на легкому ракетному і артилерійсько-стрілецькому озброєнні для «неконвенційних воєн малої інтенсивності». Водночас, типово для країн НАТО, найдорожчим сегментом оборонного сектора Болгарії є авіація.

Центральною фігурою процесу цього переоснащення є державний завод Avionams AD, який до 2016 року належав головному болгарському олігарху Цвєтану Васильєву. Після звинувачень в корупції він втік до Сербії, але не покладає надій на тріумфальне повернення на батьківщину, хоча саме в результаті впливу власника підприємство не оновило лінійку ремонтованої авіаційної техніки і зберегло свою орієнтацію на Росію. Avionams AD прекрасно ілюструє двоякий характер болгарської оборонки: членство країни в НАТО дозволило йому освоїти технології ремонту техніки за стандартами НАТО, але на практиці це сприяє закріпленню на національному ринку авіатехніки російського виробництва, адже завод зв’язаний домовленостями з «Рособоронекспортом». Так само, як і чеський «ЛОМ-Прага», він фігурував у скандальних тендерах на ремонт російських вертольотів афганської армії за кошти НАТО у 2016-2017 рр.

За даними «Хвилі», болгарський президент Румен Радєв виступає за оснащення військової авіації шведськими винищувачами Gripen, а прем’єр-міністр Бойко Борисов – за переведення заводу Avionams у сферу впливу компаній «Ростех», ОАК і «МиГ» для серійного випуску модернізованих російських винищувачів МиГ-29. Варто зазначити, що реалізація цього задуму малоперспективна – Росія не піде на локалізацію одного зі стратегічних напрямків свого авіавиробництва у країні, що є членом НАТО. Проте для закріплення свого монопольного статусу на ринку Болгарії цього більше ніж достатньо.

Ремонт радянських літаків був цікавим і для Польщі, у 2015 р. сторони навіть досягли домовленостей щодо 10 двигунів для винищувачів МіГ-29, який би обійшовся Болгарії на 12 млн. євро дешевше за російську послугу. Корпорація «МиГ» відреагувала на це вкрай негативно, підкресливши, що Польща не має ліцензії на ремонт російських двигунів. Все ж у лютому 2017 р. нове керівництво Міноборони відмовилося від контракту з Польщею і продовжило співпрацювати з російською корпорацією.

Міг-29 ВПС Болгарії на технічному обслуговуванні

Наприкінці 2017 року, українська ДК «Укрінмаш» опротестувала наміри МО Болгарії провести тендер на ремонт болгарських винищувачів за участю лише російської авіабудівної корпорацію «МиГ». Ознаки монопольної змови підтвердились на фоні оцінок скарги проросійським міністром оборони Красимиром Каракачановим («український саботаж»). Зрештою, справа завершилась прогнозованим чином – український протест було відхилено і Болгарія обрала «МиГ» для капітального ремонту 15 радянських винищувачів до 2022 року на суму 81,3 мільйонів левів (51.45 млн дол.). Про укладений контракт стало відомо у березні 2018 р. Офіційна позиція вкрай проста – Болгарія вважає, що тільки російська компанія здатна якісно відремонтувати МіГ-29, які були поставлені ще в часи Радянського Союзу, тому не запрошувала інших учасників. У поєднанні з тим фактом, що Болгарія планує придбати вісім нових винищувачів в одній з країн-членів НАТО, продовження експлуатації радянських літаків наштовхує на думку, що політика балансування між виробниками Альянсу та ремонтниками Росії збережеться.

І це попри те, що болгарські військовослужбовці не поділяють таку диверсифікацію. Зокрема, у жовтні 2017 р. пілоти авіабази ВПС Болгарії «Граф-Ігнатієво» відмовились виконувати польоти на літаках МіГ-29 радянського і російського виробництва з міркувань безпеки, оскільки на відремонтовані двигуни не було видано документацію і літаки знаходяться в незадовільному технічному стані. ОАК назвала страйк «продовженням витіснення російського виробника з болгарського ринку», хоча фактичний стан справ доводить протилежне.

Росія постійно скаржиться на застосування щодо неї прийомів нечесної конкуренції під виглядом міжнародних санкцій, що тим самим (неофіційно) розв’язує їй руки у здійсненні дзеркальних заходів. Насправді, корупційні схеми, незаконний і нецивілізований лобізм та інші інструменти неконкурентної боротьби стали визначальною характеристикою російського ВПК та його експортної складової іще до анексії Криму. Навпаки, корупція у цій галузі є природним станом, в якому відбуваються усі без винятку процеси у цій сфері в Росії.

Особливим засобом посилення своїх позицій на ринку озброєння, до якого вдається Росія, є своєрідна «контркорупційна боротьба» – РФ надає неофіційну підтримку та допомогу у викритті та розслідуванні тендерів за корупційними змовами, щоб потім перебрати їх виконання на себе. 29 липня 2016 р. Міністерство оборони Індії і «Рособоронекспорт» підписали контракт на ремонт і модернізацію 10 протичовнових вертольотів Ка-28 індійських ВМС. Досягнення домовленості стало можливим після скандалу з італійською компанією «Фінмекканіка» (перемога в тендері 2010 року на постачання 12 вертольотів VVIP-класу внаслідок дачі хабара) та анулювання Індією всіх контрактів з нею. Паралельно «Рособоронекспорт» може стати головним постачальником важких торпед для оснащення шести дизель-електричних підводних човнів класу «Кальварія» (Kalvari), що стало можливим внаслідок цього ж скандалу.

21 лютого 2018 р. Міністерство оборони Індії оприлюднило «чорний список» іноземних (з Ізраїлю, Сінгапуру, Великої Британії, Швейцарії, Італії, ПАР тощо) компаній, співпраця з якими повністю припинена або обмежена в часі чи функціоналі за участь в корупційних схемах чи неправомірну поведінку при поставках озброєнь індійській армії. Більшість з них були основними конкурентами Росії на індійському ринку, але довести причетність російських відомств до створення штрафного переліку не видається можливим.

Цікавим у цьому плані є й кейс воєнних танкерів, закуплених ВМС Індії на італійській верфі. Судна, здатні перевозити корабельне і авіаційне паливо, а також питну воду, повинні були стати ключовим придбанням Міністерства оборони Індії. Заявки на участь у відповідному тендері вартістю 300 млн. дол. у 2005 році подали три країни: Росія, Південна Корея та Італія. Перемогла остання. Один зі збудованих кораблів-заправників у грудні 2013 року, супроводжуючи в Атлантичному океані авіанесучий крейсер «Вікрамадітья» з Росії до Індії, під час шторму отримав видиме пошкодження обшивки (дві чотиридюймові тріщини), яке вдалося оперативно усунути в Лісабоні. «Розслідування» виявило корупційну змову, в якій постачальником військових кораблів могла стати тільки одна єдина фірма – італійське суднобудівне об’єднання Fincantieri (підприємство з понад 200-літньою історією), хоча за версією російської «Независимой газеты» тільки Росія була готова побудувати кораблі з високоміцної сталі для військових суден. Всупереч повідомленням російських видань індійсько-італійського скандалу не відбулося, більше того – із залученням технологій того ж італійського підприємства відбувається добудова першого індійського авіаносця «Вікрант». Насправді, про розслідування стало відомо тільки у 2016 році, коли майже панівні позиції російського ВПК на індійському ринку опинились під загрозою звуження внаслідок активності українських та інших оборонних підприємств.

Тиск міжнародного співтовариства як інструмент припинення ВТС

17 вересня цього року правозахисна організація Amnesty International закликала Іспанію припинити поставки зброї Саудівській Аравії через «загрозу стати співучасником військових злочинів в Ємені», що неминуче станеться, якщо вона продовжить продаж зброї аравійській коаліції. Центральним аргументом правозахисників є неприпустимість пріоритету фінансових інтересів перед захистом цивільного населення.

Громадянська війна в Ємені триває з серпня 2014 року, але найбільш активна фаза протистояння між урядовими силами і бунтівними хуситами розчапочался після вторгнення аравійської коаліції в березні 2015 року. Заступник директора Amnesty International з глобальних проблем Стів Кокберн вважає, що після понад трьох років кровопролиття «немає ніякої можливості виправдати Іспанію або будь-яку іншу країну, яка продовжує озброювати очолювану Саудівською Аравією коаліцію». Протягом 2015-2017 рр. Іспанія поставила Саудівській Аравії озброєнь (запчастини для літаків, БЛА, артилерійські боєприпаси тощо) на 932 млн. євро і видала ліцензії на поставки іще на понад 1 млрд. євро., а у 2018 р. погодилася побудувати для Саудівської Аравії п’ять корветів вартістю 2 млрд. євро.

Стів Кокберн, заступник директора Amnesty International з глобальних проблем

Подібні звинувачення протягом останніх двох років лунали на адресу Франції, Швейцарії, Бельгії, Великої Британії – загалом 22 держав, які продавали Саудівській Аравії зброю, яка могла бути використана проти цивільного населення в Ємені. Водночас, висновки Amnesty International базуються на даних Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (SIPRI), які не завжди відображають реальність і часто містять дісклеймер у стилі «це не точно».

Викликає здивування вибірковість підходу правозахисників, адже Німеччина 1 жовтня схвалила постачання військових товарів Саудівській Аравії на 254 млн. євро, незважаючи на обіцянки не продавати зброю країнам, які беруть участь в конфлікті. 12 вересня Білий Дім заявив, що Саудівська Аравія і Об’єднані Арабські Емірати здіснюють «очевидні заходи для зменшення ризику нанесення шкоди цивільним особам і цивільній інфраструктурі», висловивши таким чином схвалення на продовження поставок зброї зі США. Тим більше, громадянська війна в Ємені не є єдиним збройним конфліктом на планеті.

Ситуація цікава тим, що на початку вересня Іспанія уже скасувала поставку Cаудівській Аравії 400 бомб з лазерним наведенням на тлі побоювань, що зброя може бути використана проти повстанців в Ємені. Незважаючи на те, що відповідна угода була підписана іще у 2015 році колишнім урядом Іспанії, нове керівництво країни планує повернути 9,2 млн. євро, сплачені Саудівською Аравією. Досить непопулярний крок, який псує репутацію країни, став наслідком критики з боку кампанії «Зброю під контроль», спрямованої на припинення продажу зброї Саудівській Аравії. Організації, які входять до цієї групи (Amnesty International, Greenpeace, Oxfam, FundiPau) прагнуть також припинити експорт зброї до Ізраїлю, що видається взагалі фантастичною і абсолютно нереалістичною метою.

Кейс активно підхопився російськими ЗМІ, де набув відверто конспірологічного характеру. Вступ Саудівської Аравії та ОАЕ у війну вони назвали змовою заради розчленування Ємену в рамках проекту так званого «Нового Близького Сходу», розробленого Заходом на чолі зі США. Відповідно тільки незалежна світова громадськість здатна протидіяти цим планам. При цьому, аналогічні звинувачення 2007 року з боку тієї ж Amnesty International на адресу Росії щодо незаконного продажу в Судан зброї, яка потім світилася у Дарфурському конфлікті, відкидалися Росією як недостовірні.

Amnesty International була задіяна і в атаці на Україну. Наприкінці вересня 2017 року вона представила звіт, який викривав причетність України до незаконного постачання зброї в Південний Судан, де його «використовують для вбивства тисяч мирних жителів». Державний «Укроборонпром» відразу ж спростував цю інформацію. Пізніше АІ визнала, що сприйняла намір про поставку за факт її здійснення.

Паралельно некомерційний проект Центр з дослідження корупції і організованої злочинності (OCCRP – The Organized Crime and Corruption Reporting Project) оприлюднив результати дослідження, в якому звинуватив Україну у «відмиванні зброї» – переправленні озброєння та військової техніки з Європи в «нестабільні африканські та близькосхідні країни» (Ефіопія, Чад, Уганда, Бурунді, Південний Судан). Прокремлівські ЗМІ та експертне середовище долучилися до поширення цієї інформації, супроводжуючи її власними коментарями. У підсумку Україну було зображено центром злочинної схеми, в якій іще фігурують Польща, Словаччина, Болгарія, Угорщина, Румунія, Молдова та Боснія і Герцеговина.

Скріншот

Причетність європейських держав до сприяння «внутрішнім репресіям, агресії та створенню нестабільності» в Африці при «потуранні українським примхам» стало головною ідеєю інформаційної кампанії російських та проросійських ЗМІ. Прикметно, що у жовтні 2017 році той же OCCRP опублікував доповідь про фінансові активи найближчого оточення В. Путіна, але ця не менш резонансна новина не набула належного висвітлення у прокремлівських ЗМІ. Як і факт присудження Путіну титулу «Людина року – 2014» – «звання», якого Центр удостоює осіб, чиї дії породжують організовану злочинність та сприяють зміцненню її позицій. Синхронна поява серйозних звинувачень збоку авторитетних міжнародних організацій дозволяє припускати замовний характер кампанії з дискредитації України та її витіснення з ринку озброєння, що було б вигідним Росії.

Недооцінювати потуги міжнародних організацій в цьому напрямку не можна, оскільки їхні звіти чи рейтинги часто досить тісно корелюють із загальним суспільними настроями чи мають на них прямий вплив. Власне, у 2015 р. OCCRP назвав «Людиною року» прем’єр-міністра Чорногорії Міло Джукановіча за «створення атмосфери політичної нетерпимості, повальні зловживання і масштабне відмивання грошей, які знекровлюють економіку країни». При цьому головний редактор OCCRP Дрю Салліван поставив знак рівності між режимами Джукановіча і Путіна. Дивним чином присвоєння титулу майже співпало в часі з масовими виступами в Чорногорії проти вступу країни в НАТО, заблокувати який можна було, поваливши поточний уряд і викликавши політичну кризу. Російський слід простежувався як в організації цього громадського невдоволення, так і в спробі вбивства Джукановича у листопаді 2016 року «націоналістами» проросійського генерала Братислава Дікіча.

Гібридні операції Росії проти українського ВПК та ВТС

У травні 2018 р. експерти британського Королівського інституту міжнародних відносин (Chatham Housе) опублікували результати дослідження, за якими до 2027 року Росія буде здатною захищати власну територію і підтримувати невеликі кампанії за кордоном, але виявиться безсилою перед зіткненням із більш оснащеним опонентом. При цьому, з огляду на існуючі економічні обмеження, не може бути мови про оборонно-промислове виробництво в масштабах, співмірних із гонкою озброєнь. Американський журнал «The National Interest» зазначає, що протягом 2018-2027 рр. стан російських збройних сил покращуватиметься не за рахунок новітньої зброї («Армата», Су 57, субмарини «Ясень»), а в результаті модернізації радянських зразків техніки (Т-90, Су-27, «Варшав’янка», С-400 та «Іскандер»).Після анексії Криму, агресії на Донбасі, санкцій, розриву ВТС із Україною, Росія опинилася в ситуації, коли реалізація раніше підписаних нею контрактів сповільнювалася чи унеможливлювалася під впливом дефіциту складників і технологій. У підсумку, не маючи змоги запропонувати світу масовий якісний продукт, Росія обирає єдиний доступний варіант – намагається дискредитувати конкурентів, використовуючи широкий спектр гібридних засобів.

В умовах, коли для протидії іншим монстрам збройового експорту (США, Франція, Німеччина, той же Китай) арсеналу російського впливу об’єктивно недостатньо, головним об’єктом російської атаки стає найближчий в географічному та політичному плані конкурент – Україна. Через здебільшого подібну товарну номенклатуру експорту обидві країни спираються на однакову цільову аудиторію. Відповідно усі проекти і контракти в нинішніх умовах розглядаються крізь призму стратегії «win – lose». Інструментарій її реалізації з боку Кремля достатньо різноманітний, щоб не сумніватися в тому, що Росія намагатиметься протидіяти виходу України на нові ринки.

За даними керівника комітету Ради Федерації з оборони та безпеки Віктора Бондарева протягом тьох років у Сирії загинули 112 російських військовослужбовців, Росія втратила 8 літаків, 7 вертольотів і декілька БТР. Для порівняння сенатор навів статистику радянських втрат в Афганістані за такий же 3-річний період (загинули майже 4800 військовослужбовців, були втрачені не менше 60 танків, близько 400 БТР і БМП, 15 літаків і 97 вертольотів) та американських під час війни в Іраку у 2003-2006 рр. (США втратили 2309 військовослужбовців, 10-20 танків Abrams, кілька десятків БТР, не менше 50 БМП Bradley, 15 літаків і близько 80 вертольотів). Достатньо маніпулятивним чином (порівняння різних армій у різних конфліктах) російська армія виставляється у найбільш вигідному світлі, а з нею і весь російський ВПК, бо сучасна війна потребує сучасного озброєння.

На противагу цьому затяжний конфлікт на Донбасі Росія подає як закономірний підсумок неспроможності ЗСУ здолати опір вчорашніх «шахтарів і трактористів». Подібні висновки екстраполюються російськими рупорами і на український ВПК – слабкість армії є логічним наслідком неефективності оборонних підприємств, чия продукція не приносить користі на внутрішньому фронті, тому не повинна цікавити й потенційних іноземних клієнтів.

21 травня, приймаючи робочий візит Прем’єр-міністра Індії Нарендри Моді, президент РФ В. Путін згадував про «налагоджений дуже щільний контакт і хорошу взаємодію між військовими відомствами» на високому стратегічному рівні. Індійський колега у відповідь обмежився загальними констатаціями важливості для його країни співпраці з Росією та особистого захоплення Путіним. Не виключено, що домовленості щодо військово-технічного співробітництва були укладені в ході подальшого спілкування. Проте ігнорування цієї сфери співпраці в публічній частині зустрічі може свідчити про намагання Індії уникнути будь-якого псування відносин з цивілізованим світом, з яким так само пов’язані її надії на поповнення своїх арсеналів. Індійський уряд все обережніше веде справи з РФ через ймовірні ризики такої співпраці для індійсько-американського зближення у сфері ВТС, яке спостерігається протягом останніх років. Так склалося, що Індія з її 1,5-мільйонною регулярної армією є найбільшим імпортером зброї останніх років. Якщо реалізація програми «Виробляй в Індії» є об’єктивно складним завданням і розрахована на десятиліття, то диверсифікація імпорту зброї та техніки проводиться уже зараз. Закономірно, такий поворот подій не влаштовує головного індійського постачальника.

Прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді та президент РФ В. Путін в Сочі, 21 травня 2018

Двосторонні відносини, які існують сьогодні між Росією і Індією, характеризуються найбільшими у всьому світі показниками щодо постачання озброєння. За даними Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (SIPRI), протягом 2011-2016 рр. Індія придбала зброї російського виробництва на 13,4 млрд. дол. Відповідно, Росія особливо болюче реагує на намагання інших країн зазіхнути на індійський ринок озброєнь. У відповідь, вона робить усе можливе для удару по репутації конкурентів.

Кейс 2016 р., коли за підсумками виставки озброєнь і військової техніки Defexpo India-2016 Україна запропонувала Індії свої послуги в сфері модернізації радянської авіаційної техніки, яскраво це підтверджує. Російські й частина українських видань активно тиражували повідомлення газети Jutarnji Vijesti про те, що Хорватія хоче повернути Україні чотири непридатні винищувачі МіГ-21, куплені у травні 2014 р., і замінити їх на справні. Розслідування хорватської військової поліції засвідчило наявність в модернізованих літаках старих запчастин з Болгарії та Алжиру, що не було передбачено контрактом. Відповідальна за нього державна компанія «Укрспецекспорт» заперечувала звинувачення, посилаючись на відсутність офіційних претензій хорватської сторони, але атаку на репутацію України було запущено. Більше того, вона періодично набирала інтенсивності впритул до 2018 р. і однозначно буде іще використовуватись як елемент брудної гри з боку Росії й надалі.

Випробувальний політ МіГ-21 над Одесою, пілотує кращий льотчик Хорватії Іван Селак

Вартість україно-хорватського контракту – 13-16 млн. євро і він був однозначно дешевшим за інші пропозиції («Рособоронекспорту», Ізраїлю, США, Румунії), тому й відбувся. Тим більше, хорватська прийомна комісія як скрупульозно оглядала літаки в ангарах, так і влаштовувала їм льотні випробування. «Збиті» номери та інші суттєві недоліки могли бути помічені уже на цій стадії, але угода отримала добро і була в подальшому успішно виконана. Цікавим є й конфігурація атакувальної ланки у цій інформаційній кампанії проти України: флагман – ліва хорватська газета, а сателітами виступили сербські та російські ЗМІ. Інтенсивність обговорення була різною і залежала від супутніх подій: у 2016 р. приводом послужила індійська виставка озброєнь, у 2018 р. – візит до Хорватії міністра оборони України С. Полторака, який домовився зі своїм іноземним колегою про розширення двостороннього співробітництва в сфері оборони, військово-технічного співробітництва, оборонної промисловості та підготовки і навчання військовослужбовців.

У підсумку головним бенефіціаром критики «української ненадійності» стала сама Росія – тендер хорватського оборонного відомства на виконання капітального ремонту 10 вертольотів Мі-171Ш виграли «Вертолеты России». Більш далекосяжним результатом стала втрата Україною наступного контракту на майже 50 млн. дол. тільки у Хорватії, вже не кажучи про зрив потенційних домовленостей з іншими державами Центрально-Східної Європи.

Ситуація неприємна одразу в кількох вимірах. По-перше, постраждала репутація України як надійного партнера, яка відіграє далеко не останню роль на ринку озброєнь та воєнної техніки. По-друге, вигода, яку отримала Росія, наводить на думку про не випадковість появи журналістських чи офіційних розслідувань, викривальних матеріалів та великого масиву інших інформаційних заходів. Велика частина підприємств радянського ОПК після розвалу СРСР дісталася Росії, а другий за значимістю військово-промисловий потенціал отримала Україна. З тих пір українські успіхи на світовому ринку озброєнь вкрай болісно сприймаються в Російській Федерації. Тим більше, що хорватський кейс не був першим доказом готовності Кремля виходити на нові чи зберігати колишні ринки, не переймаючись принципами чесної конкуренції.

За аналогічним сценарієм розвивалися події навколо іракського контракту 2009 р. на постачання 420 БТР-4, танків і літаків на загальну суму близько 2,5 млрд. дол., яка робила угоду найбільшою в історії незалежної України. Вже у 2012 році Ірак заявив про виявлені дефекти в поставлених бронетранспортерах (тріщини в корпусах, проблеми зі штатним озброєнням і двигунами та інші суттєві недоліки), а навесні 2013 року відмовився приймати чергову партію. Після зриву домовленостей, нішу, що звільнилася на ринку озброєнь змогли зайняти російські оборонні підприємства з БТР-82А. Обидві згадані машини у 2013 р. потрапили у топ-10 кращих бронетранспортерів світу за показниками захисту, вогневої потужності і мобільності за версією журналу «Army Technology». При чому російські експерти постійно критикували вітчизняних конструкторів за те, що передова техніка, яка відповідає стандартам НАТО, виробляється саме в біднішій за Росію Україні. Тодішній стан двосторонніх відносин іще не передбачав відверто агресивної тональності коментарів та відкритої антиукраїнської інформаційної кампанії. З 2014 р. ситуація змінилася: українська техніка почала нещадно критикуватися, а всі більш-менш знакові контракти України з іншими державами піддаватися постійним атакам, які часто призводили до їх зриву.

БТР-4

Ті ж БТРи стали об’єктом інформаційної кампанії і у квітні 2017 р., коли авторитетний російський блог «BMPD» з посиланням на статтю в американському журналі «Jane’s Defence Weekly» повідомив про наміри Корпусу морської піхоти Індонезії відмовитися від подальших закупівель українського БТР-4 у рамках виконання контракту, підписаного на початку 2014 року між «СпецТехноЕкспортом» та Міністерством оборони Індонезії. «Укроборонпром» назвав повідомлення черговим фейком інформаційної війни і змушений був доводити відсутність будь-яких претензій з боку міжнародних партнерів стосовно якості бронетехніки. Тим не менше поява таких повідомлень швидко поширюється між глобальними гравцями оборонного ринку і спричиняє як мінімум обережне ставлення до українського ВПК та, м’яко кажучи, не сприяє новим замовленням БТР-4 потенційними експлуатантами з інших країн.

Якщо в даних кейсах Росія стає прямим вигодоотримувачем від українських проблем, тому безпосередньо зацікавлена в їх виникненні, то в інших випадках вона, на перший погляд, залишається стороннім спостерігачем, однак дефакто є найбільш зацікавленою стороною в нанесенні збітків українським конкурентам. Скандали, пов’язані з постачанням спецекспортерами «Укроборонпрому» авіазапчастин в Індію, реалізацією угод з країнами Близького Сходу та виплатою коштів іноземним компаніям за агентськими угодами протягом 2016-2018 рр. стали предметом розгляду та відкриття кримінальних проваджень детективами НАБУ. «Наші гроші», проект «Марлін»,видання «Новое время» та «Українська правда» говорять про корупційні схеми, в яких задіяні високопосадовці Концерну і держави. Зіткнення двох державних відомств, кожне з яких формально переслідує реалізацію національних інтересів (НАБУ – припинення протиправної діяльності, «Спецтехноекспорт» – забезпечення і підтримання реноме України на ринку ОВТ), фактично призвело до удару по Україні. Окрім дискредитації в контексті потенційного укладення важливих угод у сфері ВТС, Україна втратила контракт на постачання комплектуючих до авійаційної техніки в Індію на 26 млн. дол. і сума збитків може зрости внаслідок можливого потрапляння України до індійського «чорного списку» постачальників оборонної продукції (прецеденти отримання «бану» німецькими чи італійськими постачальниками свідчать про серйозність такого результату). При реалізації такого сценарію з високою ймовірністю «спадкоємцем» українських контрактів в Індії стане «Рособоронекспорт».

Росія може використовувати широкий набір інформаційних вкидів для дискредитації України як партнера взагалі та ненадійності українського керівництва зокрема. Сюжет про підтримку Україною ВТС з Росією всупереч заявам українських політиків про війну посідає в цьому наборі чільне місце, оскільки дозволяє Кремлю оперувати додатковими аргументами щодо заперечення агресії проти України, піднімати власне реноме в очах потенційних покупців («Росія виконує свої зобов’язання всупереч ситуативним звинуваченням та несправедливим санкціям»), одночасно занижуючи репутацію України («офіційний Київ прикривається фактом сусідства з Росією, здійснюючи геноцид власного населення на Донбасі, але не може обійтись без співпраці з Москвою»).

Аргументація подібної позиції базується на звітах SIPRI, які кажуть, що головними клієнтами України протягом 2013-2017 були Росія, Китай та Таїланд. У 2017 р. сюжети про ВТС з Росією, оприлюднені в українських ЗМІ, призвели до низки скандалів. Проблема полягає не стільки у значному дисонансі оприлюднених даних із запевненнями влади та реаліями ситуації (ну не повинна Україна активно торгувати з країною, яку офіційно назвала агресором), скільки в псуванні іміджу офіційного Києва в очах світу. Йдеться і про взаємини з найближчими сусідами та країнами ЄС і НАТО, й про реноме українського ВПК на дальніх обріях.

Власне, бази даних самого Стокгольмського інституту містять ремарки, які дозволяють сумніватися у коректності сформульованих та потім розтиражованих ЗМІ висновків. Наприклад, у таблиці торгівлі зброєю між Україною та Росією за період між 2014-2017 роками зазначається, що двигуни для російських літаків Як-130 «ймовірно були доставлені російському виробникові до того, як Україна припинила експорт в Росію», так само з газовими турбінами для силових установок трьох фрегатів типу «Буревісник» чи фрегату «Адмірал Горшков». Значення цих кораблів для ВМФ РФ неодноразово підтверджувалося заявами міністра оборони Шойгу та особисто президента Путіна, тому, очевидно, й SIPRI зарахував їх до аргументації на користь вагомості російсько-українського ВТС у проміжних висновках.

Росія оперативно реагує на будь-які сюжети в царині українського оборонного технологічного процесу, тенденційно інтерпретуючи абсолютно всі новини. У квітні 2018 р. журнал «Новое время» оприлюднив інформацію про укладені головним оборонним відомством у 2016-2017 рр. контракти на постачання Житомирським бронетанковим заводом бойових машин піхоти з Польщі. За даними тижневика, наш західний сусід спочатку купував їх в Чехії, а потім перепродував Україні за завищеною ціною, до якої додавалася іще вартість роботи ЖБЗ. У підсумку Міноборони витратило не менше 40 млн. грн., вдесятеро переплативши.

Реагуючи на публікацію, комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони звернувся до СБУ з вимогою перевірити оприлюднені відомості на предмет наявності в них державної таємниці. «Укроборонпром» взагалі виступив зі спростуванням, називаючи інформацію видання «маніпулятивною, брехливою та бездоказовою» і звинувачуючи його у спотворенні фактів і недостатньому факт-чекінгу на етапі підготовки матеріалу.

Журналісти змогли самі перевірити якість БМП-1АК під час прес-туру

У підсумку немає жодного значення правомірними були звинувачення чи безпідставними, оскільки шкоду вже нанесено: процес надання експортних ліцензій з боку європейських країн, за які тривалий час боролися українські компанії, затримався на невизначнений час, а публічне розкриття контрагентів ставить їх під загрозу додаткового тиску з боку російських політиків та проросійського лоббі в європейських установах.

До аналогічних наслідків призвели публікації хакерського угруповання КіберБеркут наприкінці 2015 р., відомого атаками на офіційні Інтернет-представництва українських органів влади, про продаж Україною осколково-фугасних бомб радянського виробництва та зенітних комплексів «Печора 2Д» Катару, а також зенітної установки ЗУ-23-2 Саудівській Аравії через польського посередника. Це дозволяло «хакерам» припустити скору появу зброї в Сирії в руках ІДІЛ та для звинувачень Росії в бомбардуванні мирного населення. У лютому 2018 році ця ж група оприлюднила фейкову інформацію про таємну закупку Німеччиною в «Спецтехноекспорту» радянської стрілецької зброї та патронів до неї на понад 31 млн. євро, щоб потім вона виринула «в руках бойовиків на Близькому Сході і в Північній Африці». Загалом більшість публікацій КіберБеркута містять бездоказові твердження, сфальсифіковані документи та інші свідчення, що не заважає проросійським ЗМІ в країнах СНД та ЄС активно їх тиражувати з метою дискредитації України.

Як правонаступниця СРСР Росія перехопила на себе образ головного експортера озброєння радянського зразка і нещадно його експлуатує. Проте подібнимм потенціалом володіють й інші пострадянські республіки, для яких у такому разі відводиться допоміжна роль. Інформаційне агентство «REGNUM» часто використовує плашку «залишки українського військово-промислового комплексу періодично модернізують старі радянські системи озброєння і видають їх за нові зразки військової техніки українського виробництва». Не маючи можливості здійснювати прямий вплив на процес розробки та виробництва продукції, Росія займалася авансовим псуванням її репутації та створенням негативного іміджу для виробника. Український міномет «Молот» Росія зневажливо називає недолугою копією радянських «Саней» (а ще – закономірним провалом оборонки, який здатен тільки вбивати власних солдат), протитанковий гранатомет «Ланцея» – «Списа», танки і БТР – неповноцінною модернізацією застарілої радянської техніки і т.д.

25 січня 2017 р. на прохання командування Військово-повітряних сил Бангладеш Україна відкрила в країні сервісний центр з капітально-відновлювального ремонту, переобладнання і модернізації гелікоптерів типу Мі-8/Мі-17. Позиція Росії щодо цього кейсу може вважатись хрестоматійною стосовно усіх інших прикладів перетину інтересів України та Росії у боротьбі за контракти, пов`язані з ремонтом та модернізацією техніки радянського виробництва. Вона наполягає на тому, що тільки «Вертольоти Росії» мають сертифіковане право на виконання такої роботи, а модернізація з боку України не дає Республіці Бангладеш (чи іншій країні) жодних гарантій в подальшій експлуатації щодо збереження машин і життя пілотів. І це найлегша форма шантажу, яким Росія камуфлює своє бажання виконати контракти, які дістались Україні.

В умовах зростаючої конкуренції на світовому ринку озброєнь та послаблення власних позицій, РФ вдається до тактики гібридних заходів широкого спектру, найефективнішим з яких залишається дезінформація. Ці заходи спрямовані на зрив конкретних контрактів чи напрямків військово-технічного співробітництва, дискредитацію України, як надійного партнера на світовому ринку, формування негативного ставлення українського суспільства до продукції вітчизняного ВПК та його експортної складової тощо. Серед інструментів, які використовує РФ для просування власних меседжів та наративів превалюють ЗМІ та неурядові організації, в тому числі міжнародні.

Враховуючи перелічені фактори, перед Україною, як природним конкурентом РФ на світовому ринку озброєнь, та державою, проти якої Росія веде бойові дії, життєвонеобхідним завданням стоїть створення механізмів захисту власного ВПК та сфери ВТС з іншими країнами від гібридних атак супротивника. Основними задачами на цьому напрямку є раннє виявлення таких атак, яке разом з швидким реагуванням дозволить купірувати їх на початковій стадії, а також проактивна позиція, яка змусить ворога переорієнтувати ресурси на розв’язання власних проблем.