Війна в Перській затоці станом на 12-й день принесла Росії більше мінусів, ніж плюсів, зокрема через фактичну втрату того іранського керівництва, яке уособлювало стратегічний характер відносин із Москвою, а також через удар по репутації російських систем ППО, які, за словами експерта, виявилися «фатально неефективними». Крім того, політична підтримка Ірану з боку Кремля може погіршити відносини Росії з арабськими державами Затоки — передусім з ОАЕ, які Росія перетворила на важливий хаб для постачання підсанкційних товарів і фінансових операцій. На цьому тлі, за його словами, ситуація може вплинути і на позиції Москви всередині ОПЕК+, адже невдоволення Саудівської Аравії порушенням квот з боку Росії вже раніше стало фактором зміни її політики на нафтовому ринку.
Водночас конфлікт дає Росії і певні плюси — передусім зростання цін на нафту і газ, що тимчасово покращує фінансове становище країни. Однак це не здатне врятувати російську економіку, оскільки, за підсумками 2025 року, доходи від експорту нафти і нафтопродуктів уперше не покрили воєнні витрати Росії, а отримані кошти фактично одразу спрямовуються на фінансування війни. Водночас експерт зазначає, що на глобальному ринку існує профіцит нафти і зростає виробництво в країнах поза ОПЕК — насамперед у США, Канаді, Бразилії та Гайяні, що в перспективі може знову тиснути на зниження цін.
Про це в ексклюзивному інтерв’ю Guildhall заявив президент Центру глобалістики “Стратегія XXI” Михайло Гончар.
— Для нас важливо поглянути на військові дії в Ірані через призму загроз та можливостей для Російської Федерації та потенційного впливу на війну проти України. Отже, як станом на ситуація на Близькому Сході вже вплинула на Росію в політичному та економічному вимірах?
— Якщо підбивати тимчасовий баланс плюсів і мінусів для Росії станом на 12-й день війни в Затоці, то мінуси тут переважають. Насамперед, йдеться фактично про втрату того керівництва Ірану, яке уособлювало стратегічний характер відносин із Росією. Іран за керівництва Алі Хаменеї надавав Росії серйозну допомогу. Як поводитиметься новий очільник — питання відкрите. Він, хоч і син свого батька, але, думаю, певні висновки вже зробив щодо Путіна і Росії. Передусім, тому що так розрекламовані російські засоби ППО виявились фатально неефективними.
Фактичний воєнний розгром Ірану став можливим через неефективність російських засобів ППО, які були поставлені в різні часи. Так, там були і китайські системи, але передусім ішлося про російські. І це, безумовно, потужний удар по Росії ще й з точки зору її подальших контрактів у сфері військово-технічного співробітництва з різними країнами — від Індії до держав Африки, Азії та Латинської Америки.
До числа негативів слід віднести втрату довіри до Москви з боку арабських держав Затоки через політико-дипломатичну підтримку Ірану з боку Росії. Це б’є по відносинах Москви з іншими арабськими державами Перської затоки, передусім із Об’єднаними Арабськими Еміратами, які Росія — за згоди самих Еміратів, звісно, — перетворила на потужний хаб для постачання різних підсанкційних товарів, для конвертації грошей, якщо згадати хоча б проблеми з індійськими рупіями — фактично всього, що завгодно.
На цьому тлі, коли Іран почав завдавати ударів БПЛА та балістикою, передусім, по емірату Дубай, там, думаю, теж побачили, що Росія в цій ситуації — не на їхньому боці, попри всю надану раніше допомогу. І це теж серйозно позначиться на двосторонніх відносинах.
І є ще один важливий момент. Підтримка Ірану, хай навіть на політичному рівні, не додала Росії балів в Європі, у питанні того, чи варто йти на якийсь діалог з Москвою. Особливо в контексті тих ініціатив, які періодично лунали, зокрема від Макрона, про готовність зустрічатися, розмовляти з кремлівцями. Путін, по суті, продемонстрував, як саме він готовий говорити – мовою сили.
Але є для Росії й очевидні плюси. Це, безперечно, сплеск цін на нафту й газ. Це також сплеск інтересу Трампа до зняття санкцій з Росії, хай навіть тимчасового, хоча сам Трамп уже проговорювався, що потім, можливо, і не знадобиться їх знову вводити. Саме на це, очевидно, і розраховує Путін — так само, як і на те, що ситуація в Затоці тривалий час не стабілізуватиметься, а тому омріяні високі ціни на нафту зберігатимуться.
Так, інтенсивність обстрілів може зменшитися, але розрахунок полягає в тому, що Іран — уже за нового керівництва — в принципі підтримуватиме градус напруги в регіоні. А це означає, що й ціна на нафту завдяки цьому триматиметься вищою, ніж мала б бути. Адже, якщо згадати минулий рік і початок цього року, нафтові ціни йшли донизу. А це для російської економіки вбивчо. Вони ж уже плакали, що в бюджет змушені були закласти лише 59 доларів за барель, і за такої середньозваженої ціни, надходжень не вистачатиме.
Потім, коли ціна підскочила до понад 100 дол. США за барель, в Росії одразу підбадьорилися і почали рахувати додаткові десятки мільярдів доларів нафтогазових доходів, якщо така ціна збережеться. Але щойно ціна знову почала спадати, настрій одразу змінився. Проте так чи інакше одна з мрій Кремля — про серйозну дестабілізацію в зоні Перської затоки — частково справдилася.
Інше питання — як довго це триватиме. Але вже після перших десяти днів війни стало зрозуміло, що все це не вляжеться так швидко, як цього хотілося б у Вашингтоні та й, по суті, всім довкола. Тому з цієї точки зору ситуація для Росії виглядає так: протягом певного часу, поки ринок закладає у ціну ризики війни в Затоці, її фінансове становище, безумовно, поліпшиться, але це не стане порятунком для російської економіки.
— Чому не стане?
— Якщо звернути увагу на те, що днями сказав Путін, то це зізнання. Мовляв, зараз підуть нафтові доходи, тож компаніям треба швидко розраховуватися з банками. Це підтверджує те, про що говорили протягом минулого року і наші, і західні експерти – російські банки мають серйозні проблеми. І Путін мав на увазі не те, щоб просто покращити фінансовий стан банків. Ідеться про те, щоб до банків якнайшвидше заходила виручка і щоб через банки швидко фінансувалося виробництво засобів ураження і загалом можливість воювати далі.
Ось це, власне, і є квінтесенція.
Ми в Центрі «Стратегія ХХІ» ще на початку року робили відповідні підрахунки, коли стали більш-менш зрозумілі підсумкові цифри за 2025 рік. І вперше за всю пострадянську історію Російської Федерації — а ми вели статистику з 2012 року щодо енергетичних доходів Росії, передусім за статтею «експорт нафти і нафтопродуктів» — склалася така картина: доходи від експорту нафти і нафтопродуктів не покривають воєнні видатки.
Раніше все було зовсім інакше. Якщо зіставляти воєнні витрати з доходами від експорту нафти і нафтопродуктів, то раніше це було на рівні приблизно 30%, а коли ціни на нафту були низькими у 2016-му та 2020-му – половина. А потім у 2023, 2024 і 2025 роках почалося стрімке зростання цього показника. Тобто, грубо кажучи, раніше доходів від нафти вистачало не тільки на війну, а й на все інше — на соціальні проєкти, на інвестиції, на розвиток промислової інфраструктури, на всіляке «красиве життя». В 2025 році доходи від експорту за означеною статтею вперше не покрили воєнні витрати Росії.
А тепер цей розрив призводить до очевидних наслідків: усе інше недофінансовується. На все інше грошей немає. Усі гроші, що називається, з коліс ідуть через банк просто в бюджет війни. По суті, вони одразу фінансують війну.
І ще один момент, на який варто звернути увагу. Наприкінці січня з’явилося повідомлення про уламки збитої ракети. Коли подивилися уважніше, то виявилося, що це ракета, виготовлена не колись у минулому році, а вже зовсім свіжа — зроблена на початку січня цього року. Це теж підтверджує тезу про те, що в них усе йде з коліс. Продали нафту, швидко отримали гроші на рахунок, з банківського рахунку оперативно оформлюється кредит на завод-виробник «шахедів» чи ракет, далі — закупівля матеріалів і негайний запуск конвеєра, тому що не вистачає буквально всього.
— Якщо немає інших швидких джерел нафти, як запобігти можливому зняттю або пом’якшенню санкцій проти Росії?
— Насправді Трамп тут діє за принципом «що хочу, те й варю». Хоча рекомендації Міжнародного енергетичного агентства належать до цілком раціональних речей. І навіть сама поява інформації від агентства про готовність рекомендувати відкриття стратегічних нафтових резервів для великих економік уже збила зростання цін на нафту. Тобто це було б цілком логічне рішення.
І Трамп спочатку з цим ніби погоджувався. А потім заявив, що ні, ми не будемо відкривати стратегічні резерви, і так нафти вистачає. Тому тут до певної міри складається враження, що він свідомо підводить ситуацію до необхідності перегляду санкцій щодо Росії. Про що він уже не раз говорив.
Подається це під виглядом тимчасового зняття обмежень. Але він же сам проговорився, що, мовляв, потім, можливо, і не знадобиться їх поновлювати. У цьому сенсі він діє абсолютно в алгоритмі інтересів Росії.
Більше того, дивлячись на ці гойдалки з цінами на нафту, а також з огляду на те, що улюблена справа Трампа і його оточення — усе монетизувати, виникає глибока підозра, що тут може бути й елемент банального заробітку. Поки що прямих доказів цього немає, але коли бачиш, як ціна на нафту коливається туди-сюди, а кожен такий день — це колосальні гроші, буквально мільярди, зароблені з повітря, то такі підозри виникають неминуче.
Тим більше що росіяни постійно просувають вимогу зняти санкцій. І канал Дмітрієв – Віткоф працює. Не можна виключати й такого варіанту, що якщо санкції будуть пом’якшені, а російська нафта піде в більших обсягах, то Москва, умовно кажучи, буде готова поділитися вигодою з тими, хто сприятиме такому сценарію.
— Чи є сенс Заходу повертатися до дискусії про нарощування власного видобутку?
— Якщо говорити про територію Європейського Союзу, то там немає настільки серйозних запасів нафти й газу, які могли б радикально змінити ситуацію. Те, що було у Нідерландах, те легендарне родовище Гронінген, — його фактично закрили. Так, ресурс Північного моря є, і це, власне, основний нафтогазовий хаб Європи, яким передусім оперують норвежці. Але він не зможе покрити все. Можна бурити десь далі, у Норвезькому морі, північніше, але це час, це роки, і багатомільярдні інвестиції, і йти всупереч курсу на ВДЕ.
Якщо ж дивитися ширше, не лише на ЄС, тоді ситуація інша. Тут якраз і важливо те, що Міжнародне енергетичне агентство ще в огляді четвертого кварталу минулого року відзначало наявність профіциту нафти на глобальному ринку. Тому з економічної точки зору підвищення цін на нафту насправді не має фундаментального підґрунтя. Навпаки, ціна мала б знижуватися, що, власне, і відбувалося протягом 2025 року.
Друга важлива річ — зростання виробництва у країнах, які не входять до ОПЕК. Передусім це Канада, США, Бразилія, Гайяна. Тобто йдеться про країни поза межами Перської затоки, поза картельними домовленостями ОПЕК. Венесуела теж окрема тема, там своя специфіка, але так чи інакше вона також лишається фактором.
І саме тому для тих північно-американських компаній, які працюють у сланцевому сегменті, нинішня формула «drill, baby, drill» виглядає цілком привабливо. Так, це не буде миттєво. Якщо говорити, наприклад, про сланцевий видобуток, то це займе місяці. Але сама динаміка буде висхідною.
У цьому плані Європа залишається заручницею свого «зеленого курсу». А от, скажімо, Канада цілком може доволі серйозно розвинути свій видобуток. Так само Бразилія. І особливо маленька Гайяна, де наявні родовища низькосірчастої легкої нафти. Тим більше, що там уже немає тієї загрози, яку раніше створював Мадуро зі своїми претензіями анексії.
— Якщо тертя між Росією та країнами Затоки посилюватимуться, чи може це вдарити по позиціях Москви всередині ОПЕК+ і по її квоті?
— Хтось ще має поставити це питання саме в такій площині. Але я думаю, що ситуація дійсно може розгорнутися в цьому напрямку.
Так чи інакше, протягом певного часу — чи це буде місяць, чи сто днів, як про це говорили у США, чи навіть більше — ситуація поступово рухатиметься до якоїсь стабілізації. Наскільки швидко вона настане, залежить від ефективності тих заходів, які зараз здійснює ізраїльська та американська авіація, знищуючи не лише те, що може стріляти, а й те, що може виробляти те, що стріляє.
Стабілізація так чи інакше настане. Але вона, ймовірно, буде такою, що періодично десь з’являтимуться нові партії «шахедів», які звідкись запускатимуть по цілях в Затоці, підтримуючи певну напруженість. Приблизно так само, як це роблять хусити: вони нікуди не поділися, періодично запускають протикорабельні ракети, дрони чи безекіпажні катери по суднах, що рухаються в зоні Баб-ель-Мандебу, і це стримує відновлення повноцінного трафіку контейнерних перевезень через Суецький канал, Червоне море і Баб-ель-Мандеб. У результаті значна частина логістики йде в обхід Африки.
З цієї точки зору, звісно, Росія зацікавлена, щоб зона Ормузу та Затоки була в подібному стані – збереження ризиків ураження танкерів, що рухаються там, вцілілими силами КВІР.
Але слід пригадати, що саудити ще у вересні 2024 року, ще до виборів Трампа, через Мухаммеда бін Салмана дали зрозуміти, що з 2025 року Саудівська Аравія змінює свій курс на глобальному нафтовому ринку. І це було зумовлено їхнім невдоволенням діями Росії, Казахстану та Іраку, які порушували квоти в рамках ОПЕК+.
Фактично вони дурили інших членів ОПЕК+. Тому саудити заявили: ми з 2025 року починаємо розширювати свою ринкову нішу. А це означає продавати більше нафти і знижувати ціну.
Це, до речі, одна з причин, чому в 2025 році ціни на нафту загалом ішли донизу. Був лише окремий сплеск під час короткого 12-денного ірано-ізраїльського конфлікту, а в цілому тренд був спадний. І це якраз була проявлена політика Саудівської Аравії.
Тому думаю, що тепер вони її не переглядатимуть, а навпаки. Їм потрібна нижча ціна, щоб не дати Ірану, експортуючи нафту, відновлюватися. І заразом — як це вже було в середині 1980-х — покарати Росію.
— Тобто Ви бачите тут історичний патерн?
— Так, і він дуже показовий. У середині 1980-х, коли саудити обвалили ціну на нафту, їхньою метою не було розвалити Радянський Союз, як це любить подавати російська пропаганда. Для них тоді головною проблемою був Іран, який починав перемагати у війні з Іраком.
Саудити і загалом арабські монархії Перської затоки підтримували Ірак, хоча режим Саддама, звісно, не був для них ідеологічно близьким. Але це була арабська країна. А з іншого боку був аятола Хомейні, який хотів знищити самі монархії як такі, й експортувати ісламську революцію. Тому вони надавали значні фінансові ресурси Саддаму – загалом десь до 50 млрд. дол. США пільгових кредитів, половину з яких забезпечили саудити.
Але масштаб Ірану і масштаб Іраку — різні. Іран поступово починав перемагати. І тоді саудити зробили простий висновок: потрібно обвалити ціни на нафту. Іран отримає менше грошей, а отже, матиме менше можливостей. Так і сталося.
Тому я думаю, що зараз арабські країни діятимуть за схожим алгоритмом. Передусім Емірати, які вже постраждали, але мають і резерви видобутку, і запаси. І саудити так само.
— Що в цій ситуації має робити Україна?
— Тут має працювати дипломатія — і з саудитами, і загалом з державами Затоки. Тим більше що ми для них цікаві. Зокрема, з точки зору наших технологій перехоплення іранських «шахедів» — не витрачаючи мільйони доларів на один пуск ракети-перехоплювача ЗРК Patriot, а використовуючи набагато дешевші рішення. Це цілком практичний предмет для співпраці.
— А що з логістикою? Чи є потенціал для розвитку альтернативних шляхів транспортування енергоносіїв?
— Є. Саудити свого часу про це подбали. У них є нафтопровід Схід—Захід (Абкайк – Янбу), що веде до Червоного моря через усю пустелю Руб-ель-Халі. Так само в Еміратів є трубопровід Габшан – Фуджейра в обхід Ормузької протоки. Приблизно третина нафтового експорту може йти в обхід Ормузу.
Але повністю проблему обходу Ормузу ці маршрути не розв’язують. Водночас, з огляду на те, що в цих країн є гроші, ніщоо не заважає прокласти ще кілька ниток нафтопроводів, щоб забезпечити повністю обхід протоки.
Але тут є ще одна проблема. У саудитів ситуація така, що на південь, в Індійський океан, просто так не вийдеш, бо на півдні Аравійського півострова – Ємен, там хусити. У південній частині Червоного моря — теж хусити. Так, термінал Янбу розташований вище Баб-ель-Мандебської протоки, але якщо є «шахеди», то вони, звісно, дістають і туди. Тому все знову впирається в те, що потрібно прибирати сам Іранський режим, як джерело агресивності, яке живить засобами ураження своїх проксіз – тих же хуситів, адже уся балістика, крилаті ракети, ударні дрони – усе це іранського виробництва. В свою чергу, іранські ракети зроблені на базі або російських, або китайських прототипів.
І в цьому контексті є ще один жорсткий, але раціональний сценарій. Якщо говорити відверто, то ідея взяти під контроль термінал на острові Харк виглядає логічною. Через нього йде близько 90% іранського нафтового експорту. І тоді, незалежно від того, який режим сидить у Тегерані, його можна буде жорстко обмежити в можливостях.
Створити альтернативну інфраструктуру швидко Іран не зможе. Цей термінал будувався ще за часів шаха Мохаммеда Рези Пехлеві, на початку 1960-х, а потім розширювався і модернізовувався. За потужністю він другий у світі і лише трохи поступається найбільшому нафтовому терміналу Рас Танура у Саудівській Аравії. Створити щось інше — це роки й роки та багато мільярдів інвестицій. Тому швидко і просто це не вирішується.
Якщо американці пішли б на такий сценарій, ситуація могла б зазнати дуже серйозних змін. І тоді можна було б нав’язати якусь модифіковану модель на кшталт тієї, що діяла щодо Іраку за Саддама після першої війни в Затоці, — «нафта в обмін на продовольство». Тобто нафту експортувати можна, гроші отримувати можна, але витрачати їх — лише на дуже жорстко визначені цивільні потреби. А все інше — вже під зовнішнім контролем.
— Пане Михайло, ми щиро дякуємо за цікаву та змістовну розмову.
— Дякую вам.
Інформаційне агентство Guildhall, ексклюзивно.
Только главные новости в нашем Telegram, Facebook и GoogleNews!
Tweet