Мюнхен та РБ ООН: Що нам готує Росія?

Як відомо, центр протистояння між Росією та Заходом — Україна, яка опинилася на перехресті їх інтересів. Даний факт підтверджено на цьогорічній 56-й Мюнхенській конференції з питань міжнародної безпеки. Так, у своїй доповіді організатори називають Росію головною силою, яка кинула виклики Заходу, намагаючись «перевірити його міць», завдаючи збитків інститутам та цінностям демократії, звести свої політичні рахунки з західними країнами та міжнародними організаціями, дестабілізуючи при цьому обстановку в Україні.

На сьогодні це вже зруйнувало всю систему міжнародних відносин, яка утворилася після розпаду СРСР та закінчення попередньої «холодної війни». Констатація таких змін була головним підсумком минулорічної конференції у Мюнхені. До речі, про обрання Москвою курсу конфронтації із Заходом В. Путін (на той час обіймав посаду голови уряду РФ) повідомив на Мюнхенській конференції 2007 року. Звичайно, що така ситуація фактично виключає можливість відновлення нормальних стосунків між Заходом та Росією, а отже — і зняття з останньої санкцій США та ЄС. Своєю чергою, це і надалі підриватиме російську економіку, нагромаджувати проблеми для режиму В. Путіна. Як зазначалося у Мюнхені, — економічні ресурси Росії вичерпуються, а політична ситуація в країні все більше погіршується.

За оцінкою організаторів конференції, певні зовнішньополітичні успіхи Москви, досягнуті у 2019 році, а саме відновлення прав Росії в ПАРЄ, підвищення її ролі у вирішенні близькосхідних конфліктів та заклики президента Франції Е. Макрона щодо необхідності перегляду відносин між ЄС та РФ, — лише наслідок пасивності Заходу, а не збільшення російської потужності. Виходячи з цього, напрошується висновок, що «Москва давно вже боксує не у своїй ваговій категорії». «Не по Сеньке шапка», як це простою мовою кажуть у росіян.

Негативні наслідки для економіки Росії від запроваджених Заходом санкцій також вже неодноразово констатувались на сторінках нашого сайту. Тому не варто зупинятися на цьому зайвий раз. Тим паче, що ці проблеми визнав і колишній голова уряду РФ Д. Медведєв відразу ж після своєї відставки в січні ц. р. Хоча все це давно вже і не таємниця, хоч би як не намагався Кремль ці наслідки приховати…

І як тут бути Росії? Звичайно, як і радить їй весь цивілізований світ — змінити свою політику, перейти від конфронтації до побудови нормальних конструктивних стосунків з іншими країнами, в т. ч. зі США, ЄС та Україною, іншими колишніми радянськими республіками. Однак, цей шлях усунення своїх проблем аж ніяк не влаштовує Москву з її імперськими амбіціями. Як і раніше, вона рухається іншим шляхом, а саме — намагається відновити щось на зразок колишнього СРСР (на чолі із Росією) і зайняти його геополітичне місце у світі. Незмінними залишаються і московські методи з реалізації таких планів. На даному етапі ними передбачається досягнення двох основних цілей, що принципові для Кремля.

Перша — встановлення свого контролю над Україною, без якої відновлення будь-якої подоби СРСР просто неможливе;

Друга — розподілення світу на сфери впливу, як це зробили свого часу лідери Радянського Союзу, США та Великобританії на Ялтинській конференції в лютому 1945 року.

Зміна влади в Україні та прагнення нового керівництва нашої держави відновити мир начебто відкрили перспективи для вирішення Росією першого зі згаданих завдань. Своєю чергою, сприятливі можливості для вирішення другого питання нібито виникли завдяки намаганню США та провідних країн ЄС досягти з Росією певних компромісів.

Разом з тим всі плани Москви, несподівано для неї самої, поки що марні. Бо у нової української влади позиція з відстоювання національних інтересів нашої держави — тверда, що й було продемонстровано під час зустрічі «нормандської» групи на вищому рівні у грудні 2019 року. Як відомо, президент України чітко визначив можливість виборів в окремих районах Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) лише за умови виведення звідти російських військ. При цьому Україні слід повернути контроль над своїм східним кордоном.

Зауважмо, це завдало нищівного удару і по основам московської ідеології, яка використовується для обґрунтування політики Росії стосовно України. Всупереч твердженням Кремля, політику України визначають зовсім не «українські націоналісти», які нібито захопили державну владу, а саме національні інтереси нашої держави. Саме це і показала незмінність основних напрямів зовнішньої та внутрішньої політики України за її нової влади, яка жодним чином не асоціюється з «українськими націоналістами» у російському баченні.

Саме так ані США, ані провідні країни ЄС принципово не налаштовані на поступки Москві, включно з питанням розподілу сфер впливу у світі та повернення України під контроль Російської Федерації. Так, незважаючи на всі свої декларації щодо бажання покращити відносини з Росією, США та ЄС послідовно не лише не припиняють, а навіть нарощують щодо неї санкції. Звернімо увагу: в лютому ц. р. США запровадили додаткові санкції проти російського оборонного сектора за те, що Москва порушила режим нерозповсюдження зброї масового ураження. Всупереч фактичній капітуляції президента Франції Е. Макрона перед Росією, точно така ж позиція і у керівництва Європейського Союзу. За заявою представника ЄС з питань політики сусідства та розширення О. Варгеї, Європейський Союз не переглядатиме санкції проти Росії без прогресу «Мінська».

Однак Москва не полишає спроб досягти бажаного і докладає для цього всіх можливих зусиль. Насамперед, вперто намагається нав’язати Україні свій варіант порядку виконання Мінських домовленостей, себто, на основі так званої формули Штайнмайєра, якою передбачається визнання Україною «ДНР» і «ЛНР» та надання згоди на проведення виборів в ОРДЛО без всіляких зобов’язань з боку Москви щодо виконання вимог нашої держави. Наразі для цього Росія використовує п’яту річницю підписання Мінських домовленостей–2 (лютий 2015 року), які розглядає як привід для тиску на Україну через Раду Безпеки ООН. Саме для цього Москва і ініціювала розгляд українського питання в РБ ООН у лютому ц. р.

Втім, це досить тривіально і не становить собою нічого нового. РФ, за всі шість років своєї збройної агресії проти України, так і не змогла до пуття щось пояснити і виправдати свої дії. Тому на засіданні РБ ООН знову балакатиме, що Україна не виконує ні Мінські домовленості, ні грудневі 2019 року рішення «нормандської» групи, в т. ч. відмовляється визнавати «особливі статуси» «ДНР» і «ЛНР», проводити вибори в ОРДЛО без будь-яких передумов та відводити свої війська від лінії фронту.

Все це Росія трактуватиме як свідоме небажання України вирішувати питання врегулювання конфлікту на Донбасі, який становить одну з найбільших загроз безпеці Європи. Разом з тим Москва, як завжди, не згадуватиме, хто саме спровокував конфлікт на сході України і хто підтримує ситуацію в регіоні у перманентно напруженому стані. Не кажучи вже про те, за яких обставин були укладені як перші, так і наступні Мінські домовленості.

Для тих, хто не пам’ятає цього, нагадаю. Перший варіант документу підписаний у вересні 2014 року після вторгнення російських військ до України та боїв під містом Іловайськ. А другий — у лютому 2015 року під час штурму російськими військами міста Дебальцеве. Саме тоді, коли у Мінську відбувалася чергова зустріч лідерів «нормандської» групи, що жодним чином не зупинило Росію. Саме з тих пір російські війська залишаються на окупованих територіях України, що і є головною перешкодою у врегулюванні конфлікту на Донбасі.

На жаль, не всі усвідомлюють або не хочуть усвідомити дійсну роль Росії у ситуації, що виникла на сході України. Саме на це і розраховує Москва, намагаючись заручитися міжнародною підтримкою своєї політики стосовно України. Зокрема, в цьому плані Росія робить ставку на Китай, як члена РБ ООН та свого партнера у протистоянні зі США, які, своєю чергою, є головною опорою України у протиборстві з Росією.

За оцінками окремих аналітиків, на засіданні Ради Безпеки ООН по Україні, яке ініціює Росія, Китай може підтримати російську позицію. Тим паче, що Росія вже перетягнула на свій бік деяких прихильників, у т. ч. зі складу учасників Мюнхенської конференції.

Як і у 2007 році, цей міжнародний майданчик Москва знову використала для демонстрації своїх неоімперських амбіцій. Так, під час конференції Росія запропонувала свій план з урегулювання ситуації довкола України, яким, по суті, передбачається:

  • остаточне зняття з порядку денного питання деокупації Росією Криму та його повернення Україні. Проблема російської анексії Кримського півострова у плані взагалі не згадується;
  • легалізація окупації Москвою окремих районів Донецької та Луганської областей під виглядом участі Росії у їх післявоєнному відновленні. При цьому, вимоги щодо виведення російських військ з окупованих територій Донбасу та повернення Україні контролю над її східним кордоном знову ж таки ігноруються;
  • зняття західних санкцій з Росії та відновлення повноцінних стосунків між Російською Федерацією та ЄС без будь яких зобов’язань з боку Москви;
  • визнання права Кремля на втручання у зовнішню та внутрішню політику України. Зокрема, пропонується «запуск всеукраїнського загальнонаціонального діалогу щодо визначення нової ідентичності України з урахуванням поглядів Росії».

І як це ще можна сприйняти, як не прояв відвертої зневаги до України та, загалом, і до всього цивілізованого світу! І як можна пояснити участь у цьому фарсі деяких із організаторів Мюнхенської конференції, представників міжнародних організацій та, що є найбільш дивним, — окремих українських політиків. Чи, точніше кажучи, людей, які вважають себе такими.

Як і слід було сподіватися, пропозиції не знайшли широкої підтримки серед учасників конференції та піддані критиці, зокрема, з боку США. Своєю чергою, це ще раз свідчить як про подальше протистояння між США та Росією, так і про непорушність позицій Вашингтону з підтримки України.

На противагу московським інсинуаціям, реальний стан справ на Донбасі та принципи України щодо припинення збройного протистояння в регіоні були оприлюднені українським президентом В. Зеленським. Так, він констатував, що на сході України склалася вкрай непроста ситуація, а у Росії і надалі немає бажання припиняти конфлікт.

Зважаючи на це, В. Зеленський оприлюднив прагнення України до миру, однак лише на її умовах. Водночас підтвердив можливість проведення виборів на Донбасі вже восени 2020 року, однак знову ж таки винятково на засадах українського законодавства. Ясна річ, це можливо тільки у тому разі, коли Росія забере свої війська з окупованих територій України. Саме це — головний зміст підходів України до вирішення проблеми стабілізації обстановки на Донбасі, який відстоюється нею на всіх рівнях, у т. ч. в Раді Безпеки ООН. До речі, Україна має намір ще раз порушити згадані питання на пленарному засіданні Генеральної асамблеї ООН 20 лютого ц. р., що стане адекватною відповіддю Москві.

Аби що там, але ООН є лише міжнародною організацією, що неспроможна реально впливати на Росію чи змусити її припинити агресію проти України. Єдиною дієвою гарантією безпеки нашої держави є її Збройні сили. Як знову ж таки сказав В. Зеленський на конференції у Мюнхені, «У нас сильна армія — одна з найсильніших, в Європі, 200 тисяч (професійних військових)».

Головне — не вірити В. Путіну, зокрема, його «очам», які мають свідчити про «бажання президента Росії припинити конфлікт з Україною». Ані В. Путін, ані будь-хто інший з кремлівських можновладців з власної волі не полишать України. Аби як ми цього не бажали.

Віктор Гвоздь – екс-голова Служби зовнішньої розвідки України, Президент незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел»

Джерело

Только главные новости в нашем Telegram, Facebook и GoogleNews!